Розділ «Місто примар»

— Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний.

Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози.

Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі.

Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене.

Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором.

Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе.

— Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені!

Двоє поліціянтів усміхнулися з явним полегшенням: «виставу» було скінчено. За мить усі троє зникли в темряві.

Я кинувся до Ферміна, який марно намагався підвестися й знайти у брудній калюжі втрачені зуби. З його рота, носа, вух, очей сочилася кров. Побачивши, що я цілий, він спробував був посміхнутися, але то була жахлива посмішка: мені здалося, що він зараз помре.

Я опустився біля нього навколішки й обійняв. Таж він легший за Беа!

— Ферміне, заради Бога, тебе негайно слід доправити до шпиталю.

Він енергійно похитав головою.

— Відвези мене до неї.

— До кого, Ферміне?

— До Бернарди. Якщо я помру, хочу померти в її обіймах.

32

Так я повернувся до помешкання на площі Реаль, до якого колись обіцяв собі більше не вертатися.

Двоє чи троє завсідників таверни Хампаньєта, які стояли у дверях і бачили бійку, допомогли віднести Ферміна до стоянки таксі на вулиці Принцеси. Я попросив офіціанта зателефонувати за номером Барсело й попередити про наш приїзд.

Поїздка в таксі здавалася нескінченною. Фермін утратив свідомість. Я тримав його в обіймах, пригортав до грудей, намагаючись зігріти. Я відчував, як його тепла кров просякає мій одяг, шепотів йому, непритомному, на вухо, що ми вже близько, що з ним усе буде гаразд... Мій голос тремтів. Водій крадькома поглядав на мене в дзеркало.

— Послухайте, мені не потрібні проблеми, чуєте? Якщо він помре, я вас висаджу.