Розділ «ЕПІЛОГ»

Твердою ступою він зійшов на поміст і клякнув, чекаючи смертельного удару. Щойно його голова покотилася з плахи, радники закричали з переляку. Могутнє безголове тіло звелося і такою ж твердою й упевненою ходою спустилося з ешафота, як і зійшло на нього. Трьох, чотирьох побратимів поминуло воно, коли нараз пани загукали, що то дії нечистого, з якими треба покінчити. І тут-то один панок підставив Штертебекерові ногу. Той поточився і перед сьомим товаришем упав.

Сліпий і каліка, запинивши подих, слухали. В цих описах — викапаний їхній отаман, для якого неможливого не було на світі. Навіть умерши, він стояв за друзів!

— І помилували тих сімох хлопців? — прожебонів сліпий.

— Де там, — відповів моряк. — Пообіцяв пан кожух, та слово його тепле. Не втямлю, як це Штертебекер повірив панському слову. Відтак стяли голову ще й катові.

— І катові? — здивувався кульгавий. — А за віщо йому?

— Так, так. Йому стяли голову насамкінець! За вимогою радників!

— Не розумію, — пробубонів каліка.

— Робота бургомістра Крамана, — розповідав моряк. — Якесь велике цабе спитало у ката, чи не втомився він. — «Нітрохи, — відповів той і визивно доточив: — Ех, з якою б охотою постинав би я макітри усім радникам!» Пани налякались і потай переговорили з катовими помічниками. Щойно він стратив останнього пірата, його схопили та й скарали на горло. Тим-то й закінчилось усе. Кепські жарти з панами.

Вони вийшли на пустельний півострівець. Позаду залишилось місто, обведене високим муром з великими вежами, а попереду яворилося гаванське плесо з паромами й вітрильниками. Численними рукавами Ельби ковзали рибальські човники. Там, де стояв ешафот, мандрівці зупинились. Вони довго мовчали. Коли моряк схотів був заговорити, супутники зацитькали його. Моряка ошанув здогад, і він спитав:

— Ви, бува, не Штертебекерові побратими?

Сліпець ізлякався. А кульгавий відповів поквапом:

— Так, друже, так, — і простяг морякові кілька золотих монет. Той узяв їх, і всі троє домовились, що здибаються другого дня у корчмі «До людожера».

Але, побоюючись зради, сліпий і каліка того ж таки вечора покинули місто.

На початку п’ятнадцятого століття в усій Гольштінії, Мекленбурзі й межиріччі Ельби, Везера та Емса не було такого села, куди б не заходив з піснями один сліпець. Як тільки він з’являвся на вулиці, його оточували чоловіки і жінки, молодь і стареча. Поводир сліпого, каліка на костурі, брав флейту і грав. Під її солодкі чарівні звуки сліпий заводив балади про звитяжного пірата Клауса Штертебекера, ворога багатіїв і щирого друга бідних; пірата, що стояв за правду і люто ненавидів кривду; пірата, в якому нестямно кохався народ; пірата, що завдяки своїй дивовижній силі, хотів урятувати сімох побратимів, але й по смерті був ошуканий сильними світу сього.

Бідняки зачаровано слухали й запам’ятовували слова та мелодії тих пісень, бо вони кликали їх до боротьби із панським свавіллям.

Пісні переходили з вуст в уста, із села в село й розходилися по всьому краєві. Вечорами їх затягували селяни на призьбах. Полюбилися вони й цеховикам, які теж знемагали від гніту. А матері лякали неслухняних дітей: «Стривай, ось прийде Штертебекер і дасть тобі на горішки!» Чоловіки у суперечках запевняли своїх співбесідників: «Присягаюся штертебекеровим мечем, що всі слова мої — свята правда!» Міські хлоп’ята навіть вигадали нову гру «штертебекер» — і шпурляли каміння у вікна бундючним крамарям.

В 1410 році на перший день великодня сліпий і кульгавий прибули до Штральзунда. Дзвонили всі міські дзвіниці. Святково вдягнені городяни походжали вулицями. В соборі святого Миколая правили великодню обідню. Крізь базарний майдан пройшли зімкнутими лавами цеховики. Після злигоднів і невдач ремісники загосподарювали у своєму місті. Тепер вони самі обирали радників. У Штральзунді не зосталося і сліду Вульфлямового, і вже ніхто не зазіхав на права ремісників.

Сліпий та кульгавий, обидва старі й підтоптані, поминули майдан перед ратушею, пройшли повз гавань, Східні ворота і наостанці додибали до собору святого Миколая, куди стікався народ. Біля його головної брами вони спинились, аби перепустити великодніх прочан. Якась жебрачка у подраній свиті, босонога, нечесана й худюща, упала перед них на коліна, пригорнувши до себе двох дівчат, убого вдягнених, блідих, виснажених.

— Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. — голосила жінка.

— Спитай, хто вона, — прошепотів сліпий каліці.