Розділ «Частина друга Великий пірат»

З юрби хтось крикнув у напрямі «Тигра», прохаючись у морські вояки:

— Стерновий! Агей, стерновий!

— Що там? — гукнув з корми Дитячий Бас, який ніс вахту.

— Приймайте до себе. Я брат-віталієць.

— А нажив три рубці у боях? — спитав той.

— Ні. А що? — кинув йому брат-віталієць, видно вбогий, але відважний хлопака.

— Е-е, наш капітан не приймає без трьох рубців!

Брат-віталієць знітився. Він не мав жодної рани. Інші теж принишкли і зачудовано зорили на вітрильник і на Клаусових побратимів.

Переговори в ратуші закінчились обопільною згодою. Всі три отамани й надалі без чиєїсь опіки водитимуть свої кораблі, на свій розсуд збуватимуть здобич, не даватимуть мирної хвилини датському флотові і постачатимуть обложений Стокгольм харчами. Віднині вони під захистом мекленбурзьких герцогів, віднині вони завше зарятуються притулком у їхніх гаванях, де й спускатимуть по гожих цінах свою Здобич. Умови склали письмово, спершу папери гарненько обдумав магістр, і тільки тоді підписав їх за дорученням побратимів. Договір в урочистій обстановці запечатали і віддали на сховок до радницької шафи, а посланці од Вісмара, Ростока й Рибніца видали піратам грамоти, за якими вони ставали узаконеними грабіжниками.

Під час переговорів між піратами і радниками виникли дві невеликі притичини, але їх, на втіху трьох капітанів, позбавились дуже швидко.

Штертебекер попередив панів, що він воював і воюватиме з Маргариток) та її союзниками, проте, крім неї, у нього є свої вороги, яких він ловитиме хоч вдень, хоч уночі, — але скарає доконче. І не спорятують їх ані благання, ані моління, ані вмовляння бодай які.

Йшлося про помсту Вульфлямам.

Вісмарські радники розповіли, що влада у Штральзунді перейшла до народу і Вульфлями покинули місто. Вульвекена датська королева поклала фогтом над сконенськими замками, а Вульфа забрала до свого уряду.

— Вульфлямів прогнали із Штральзунда! — зрадів Штертебекер. — Чудово, панове! Аж теперечки ми звільнимо З в’язниці мого друга Герда, якого упорпали туди Вульфлями!

Пани пообіцяли Клаусові, що й вони допоможуть йому.

Друга притичина сталася через Генніга Мантойфеля, поміщика з глушини, який, зітявшись із могутнім сусідою, провоював свій маєток і відтак докотився до грабунку. Мантойфель ратував за те, щоб усі піратські судна стали під одну єдину руку — інакше піратам у майбутньому не минути чвар.

Трійця збунтувалась. Так! Воно може й непогано зайти під владу найсміливішого і найрозумнішого капітана. Але тільки у скруті! А показав би себе їхній ватажок нечемою чи бовдурем, тоді йшов би він під стонадцять дідьків. Де бачено, щоб вони самохіть у хомут лізли? Вони — вільні моряки, а не якісь лакузи, і кожен їхній корабель — окрема держава. Як лицарі незалежно ведуться у замках, так вони ІЗ своїми побратимами живуть у себе на кораблях. Хто тільки пхає носа до них — той їхній ворог. А вороженьки знають ціну піратського ножа!

Насамкінець магістр Вігбольд проказав сухим голосом:

Скидайте, душогуби,

Свої коштовні шуби: