Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

З Хейдою нас штучно сварять. Як же: не чеченці з росіянкою дружити! У будь-якому разі через ті гроші, які вона загубила десь і яких я не бачила в очі, мені чомусь брешуть. Я приходжу до неї, стукаю в двері. А її родичі кажуть:

— Хейди немає!

Весь час так відповідають. А вона вдома. Я її у вікно бачила. Усьому кінець! Дружбі кінець! Лізуть дурні думки.

Я тут подумала й вирішила написати для себе правила. Вони дуже важкі, і, думаю, відразу не вийде.

1. Ніколи не боятись.

2. Добре битись.

3. Бути винахідливою в будь-яких ситуаціях.

Виграла суперечку з Кассі. Я теж можу тримати піст і не їсти вдень!

Сьогодні понесла на ринок, у район барахолки, наші старі каструльки та чайник. Товару немає. До цього я порожніми банками торгувала. Тепер із дому вирішила продати щось. Їжі немає. А мама просить поїсти!

Заметіль. Я закрижаніла. Десь удалині з автоматів стріляли. Ніхто нічого не купив. Я стала подумки молитися, щоб Бог побачив мене. Я знаю, що всім хочеться їсти. Але я не можу прийти додому без хліба. Мені хліб дуже потрібний! Хоч маленьку булку!

Темніти почало. Усі вже додому збирались. Дивлюсь, а прямо біля моєї ноги гроші лежать у снігу. Багато грошей! 105 тис. р. У рулончик скачались. Я відразу їх у кишеню поклала. Потім мені соромно стало, адже гроші чужі! І я спитала сусідів із барахолки — кульгавого дідуся-росіянина та бабусю-чеченку, — чи не губили вони грошей.

— Немає в нас грошей! — сказали вони. — Ми додому пішки підемо шість зупинок. На автобус навіть немає!

Я дала дідусеві 5 тис. р. з тих, що знайшла на снігу, а бабуся відмовилася навідріз:

— Ні! Не візьму! Купи собі пиріжок!

Поля

Канікули на честь мусульманського свята Ураза-Байрам! Я прибираю в усій оселі.

Хотіла правди, а її немає. Хотіла, щоб усе було гарно, радісно, щасливо. Але діються лише нещастя, образи та гнів. Чому? Чому все влаштоване так?

Мама кричить на мене, обзиває. Вимагає, щоб я віддала їй усі гроші до копійки. А я купила на них їжі додому і на залишок хотіла купити собі маленький недорогий годинник. Вирішила її дозволу запитати!

— Дурепа! Тварюка! Худобина! Віддай мені все! — репетує розлючено мама. — Ти — нікчема! Ти повинна все мені віддавати! Ніякий тобі годинник не потрібен! Давай сюди гроші!

Я так плачу. За що мені це? Я ж хотіла як краще! Я ж роблю всі-всі хатні справи, вчуся сама, працюю. Чому мама зі мною так чинить? Мама кричить і кричить безперестанку. Я слухала це кілька годин поспіль. Зараз пішла й кажу: