Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли…

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

— Здоров, Джеку, — сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. — Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі — ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

— Облиш мене, — слова зірвалися з уст з крижаним шепотом.

Чоловік підійшов ближче.

— Ти вже мав би піти геть.

Джек спробував відступити… але тепер він стояв під стіною, і ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек відчув у його подиху запах зогнилого м’яса.

У четвер між полуднем, коли Джек узявся до роботи, і четвертою дня, коли після роботи усілякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон із повідомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двічі.

Коли він задзеленчав уперше, Джек узагалі не відчув жодного страху — виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс».

Двома годинами по тому, коли Джек збирав останні пляшки з попереднього вечора, телефон почав дзижчати знову. Цього разу хлопчик закинув голову, наче тварина, що відчула пожежу в сухому лісі… от тільки його охопив не вогонь, а холод. Джек повернув голову до телефону, що стояв за якихось чотири фути від місця його роботи, почув, як хрумкнули хребці в шиї. Він гадав, що побачить автомат, забитий кригою, кригою, що сочиться крізь чорну пластмасову коробку телефону, висовується крізь отвори в слухавці, а з мікрофона лізуть тонкі, як стрижні олівців, бурульки: вони звисають з диска набору, стирчать з піддону для повернення монет.

Але то був лише телефон, а весь холод і смерть ховалися всередині.

Наче загіпнотизований, хлопчик витріщався на нього.

— Джеку, — загорлав Смоукі. — Візьми ти ту кляту слухавку. За що я, блядь, тобі плачу?

Джек поглянув у бік Смоукі з таким відчаєм, наче був загнаною в кут твариною… але той дивився на нього, зціпивши губи; вираз обличчя — «мій терпець скоро урветься»: такий самий, що і перед тим, як він врізав Лорі. Джек побрів до телефону, навряд чи усвідомлюючи, що його ноги рухаються. Він заходив дедалі глибше й глибше в ту капсулу холоду, відчуваючи, як на руках виступають сироти, а в носі потріскують крижинки.

Хлопчик потягнувся і схопився за телефон. Рука заніміла.

Підніс слухавку до вуха. Воно також заніміло.

— «Пивниця Оутлі», — промовив він у мертву пітьму, і тепер уже й рот занімів.

Голос, що долинув звідти, був надламаним, хрипким кваканням чогось давно померлого, якогось створіння, не баченого ніким із живих. Його вигляд звів би людину з розуму або вбив би, залишивши з бурульками, що звисають з губ, та виряченими очима з катарактами криги.

— Джеку, — прошепотів зі слухавки щербатий, тріскучий голос, і в хлопчика заніміло обличчя. Так буває, коли треба провести важкий день у стоматологічному кріслі, а лікар ввів завелику дозу новокаїну. — Пензлюй додому, Джеку.