Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Лорі сказала:

— Ти блідий, як смерть, Джеку. Все гаразд?

— Як гадаєш, мені можна імбирного елю? — запитав він.

Вона принесла йому склянку і Джек випив її, закінчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до півночі Смоукі знову послав його в комірчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався із завданням. Ще за годину Смоукі крикнув людям, що час завершувати. Лорі вимкнула музичний автомат — Дік Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кілька млявих вигуків протесту. Ґлорія вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мінтс», які постійно їв Смоукі; рожевий, як фальшиві ясна його щелеп) і пішла. Смоукі почав вимикати світло та випроваджувати останніх чотирьох-п’ятьох клієнтів за двері.

— Добре, Джеку, — сказав він, коли вони пішли. — Ти добре попрацював. Звісно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комірчині.

Замість того щоб попросити свою платню (яку Смоукі, до речі, не запропонував), Джек поплентався до комірчини; настільки втомлений, що зараз він скидався на зменшену копію тих п’яниць, яких щойно випхали з бару.

У комірчині він побачив Лорі, що сиділа навпочіпки в кутку — через цю позу її баскетбольні шорти задерлися непристойно високо — й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залізла в його рюкзак. А тоді побачив, як вона клала кілька ковдр на шар мішків з-під яблук. Лорі також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку.

— Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко, мальку, — сказала вона.

— Дякую, — відповів Джек. То був простий, імпровізований акт доброти, та Джекові здавалося, що він ось-ось заллється слізьми. Натомість він посміхнувся. — Дуже дякую, Лорі.

— Нема за що. Тобі буде тут добре, Джеку. Смоукі не такий уже й поганий. Як пізнаєш його поближче, зрозумієш, що зовсім він не поганий. — Вона сказала це з несвідомою печаллю, ніби хотіла, щоб усе було саме так.

— Може, й непоганий, — відказав на те Джек, а тоді імпульсивно додав: — Але завтра я піду. Гадаю, Оутлі просто не для мене.

— Може, й підеш, Джеку… А може, надумаєш трішки залишитися. Чому б тобі не відкласти рішення до завтра?

У цій маленькій промові було щось напружене й неприродне — в ній не лишалося і краплі тієї щирої усмішки, з якою вона сказала йому: «Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось відреагувати.

— Добре, побачимо, — сказав він.

— Звісно, — погодилася Лорі, рухаючись до дверей. Вона послала йому повітряний поцілунок з брудної долоні. — Добраніч, Джеку.

— Добраніч.

Він уже почав знімати сорочку… а тоді відмовився від цієї ідеї та вирішив зняти лише кросівки. Комірчина була холодною, навіть крижаною. Джек сів на мішки та взявся розплутувати шнурівки; скинув один кросівок, потім другий. Він уже ладен був лягти на сувенір Лорі з Нью-Йоркської Всесвітньої виставки — та заснув би ще до того, як його голова торкнеться подушки, — коли в барі знову пролунав телефонний дзвінок, розриваючи тишу, вдираючись у неї — і нагадуючи Джекові про гнучке, брудно-сіре коріння, про батоги та двоголових поні.

Дзелень-дзелень-дзелень у тиші, у мертвій тиші.

Дзелень-дзелень-дзелень, значно пізніше від того, як дітлахи, що запитували про «Принца Альберта» в бляшанці, полягали спати. Дзелень-дзелень-дзелень: «Привіт, Джекі, це Морґан, і я відчув тебе в моєму лісі, ти, маленьке кмітливе лайно, я ВІДЧУВ тебе в моєму лісі, і як тобі взагалі спало на думку, що у своєму світі ти будеш у безпеці? Там теж мої ліси. Останній шанс, Джекі. Повертайся додому, або ми висилаємо війська. І в тебе не буде жодного шансу. У тебе не буде…»

Джек підвівся і побіг по підлозі комірчини в самих шкарпетках. Здавалося, все його тіло вкрив колючий холодний піт.