Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Це Джек, — сказав Смоукі. — Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».

— Тікай, малий, — сказала Лорі. — Ти ще маєш час.

— Закрий їбало.

— Змусь мене.

Апдайк вдарив її по заду, але не грайливо і з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барної стійки. Джек кліпнув і згадав звук Озмондового батога.

— Великий чоловік, — сказала Лорі. В її очах заблищали сльози, і все ж таки жінка виглядала задоволеною, ніби так все й мало бути.

Джекова тривога стала чіткішою, гострішою… готовою от-от перетворитися на страх.

— Не варто зважати на нас, мальку, — сказала Лорі й рушила повз нього до оголошення на вікні. — Все буде гаразд.

— Його звати Джек, а не мальок, — сказав Смоукі. Він повернувся назад до кабінки, де «проводив співбесіду» з Джеком, і взявся збирати рахунки. — Мальок — це, блядь, дитина риби. Тебе хіба не вчили в школі? Ну, приготуй цьому мальку кілька бургерів. Йому опівдні виходити на роботу.

Вона прибрала з вікна вивіску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» і поклала її за музичним автоматом з таким виглядом, ніби робила це вже багато разів. Проходячи повз Джека, вона підморгнула йому.

Задзеленчав телефон.

Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки — спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».

Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.

Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга відстань… довга, ДОВГА відстань».

— Візьми слухавку, Лорі, — сказав Апдайк. — Ти що, загальмована?

Лорі пішла до телефону.

— «Пивниця Оутлі», — сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. — Алло? Алло?.. Блядь.

Вона з грюкотом кинула слухавку.

— Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]. Які бургери ти любиш, мальок?

— Джек! — заволав Апдайк.