Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Ще одним каменем на серці стало більше. Два роки тому мати кинула палити. Джек не повірив їй і з дивним фаталізмом чекав, що вона знову візьметься за старе. Це було зворотним боком дитячої наївної недовірливості. Мати завжди палила; невдовзі вона закурить знову. Але вона трималася… трималася, аж доки три місяці тому в Нью-Йорку не зірвалася. «Карлтон»[22]. Вона ходила вітальнею їхньої квартири на Централ-Парк-Вест, смалила, як паротяг, або вмощувалася перед шафкою з платівками та перебирала їх — свій старий рок-н-рол та класичний джаз покійного чоловіка.

— Ти знову палиш, мамо? — запитав він тоді у неї.

— Ага, я палю капустяне листя.

— Краще б ти цього не робила.

— Чому б тобі не увімкнути телевізор? — відказала вона йому з незвичною різкістю. Й повернулася до Джека, міцно зціпивши губи. — Може, натрапиш на виступ Джиммі Сваґґерта[23] чи Преподобного Айка[24]. Сядь в алілуйному кутку із сестрами-молільницями.

— Вибач, — пробурмотів він.

Що ж, це був лишень «Карлтон». Капустяне листя. Але тепер — «Герберт Террітунс»: блакитно-біла старомодна пачка, цигарки, фільтр яких нагадував мундштук, але насправді не був мундштуком. Джек нечітко пригадував, як його батько розповідав комусь, що він, мовляв, палить «Вінстон», а його дружина — «Чорну чуму».

— Помітив щось дивне, Джеку? — запитала в нього мати. Її яскраві очі пронизливо дивились на хлопчика, цигарку вона тримала в звичній для себе ексцентричній манері, затискаючи її між середнім та підмізинним пальцями. Наче перевіряла: ризикне він щось сказати? Ризикне сказати: «Мамо, я помітив, що ти знову палиш “Герберт Террітунс” — це означає, що ти вирішила, що тобі більше немає чого втрачати?»

— Ні, — натомість відповів Джек, і його знову охопила болюча і гнітюча туга за домівкою. — Хіба що це місце. Воно таки трохи дивне.

Вона роззирнулася навколо й усміхнулася. Двоє офіціантів — один товстий, другий худий — обидва в червоних піджаках із лобстерами на спинах, — стояли біля двостулкових дверей на кухню і тихо розмовляли. Оксамитова мотузка відділяла величезну обідню залу від ніши, у якій сиділи Джек із матір’ю. У цій темній печері перевернуті стільці зікуратами вивищувалися над столами. У дальньому кінці крізь вікно на всю стіну виднілася берегова лінія у готичному стилі. Вона навівала Джекові думки про «Кохану Смерті», фільм, у якому знімалась його мати. Вона грала молоду дівчину з купою грошей, яка без згоди батьків вийшла заміж за похмурого і красивого незнайомця. Той забрав її у великий будинок на узбережжі океану та спробував довести до божевілля. «Кохана Смерті» була більш-менш типовим фільмом у кар’єрі Лілі Кавано — вона знялася в багатьох чорно-білих стрічках, де красиві, але всіма забуті актори в капелюхах роз’їжджали в кабріолетах «форда».

З мотузки, що відмежовувала їхню темну печеру, до смішного низько звисала табличка «Залу зачинено».

— Тут трохи похмуро, еге ж? — спитала Лілі.

— Така собі «Сутінкова зона»[25], — відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.

— Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. — Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.

Також усміхаючись, він відвів її руку від себе. (Але ж у неї не пальці, а самі кістки! Джеку, вона майже вмерла!..)

— Не чіпай мене за волосся тут.

— Відвали!

— Доволі хіпово, як для старої шкапи.

— Боже мій. Спробуй-но виканючити в мене гроші на кіно цього тижня.

— Нема питань.