Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ох, — відповів він і відчув, як розслабилися м’язи. — Ох, пробач. Я просто не знав, де ти є.

— Я приймаю ванну, — сказала вона. — Готуюся до вечері. Цього ж поки що ніхто не заборонив?

Джек зрозумів, що йому більше не треба в туалет. Він бухнувся в м’яке крісло та полегшено заплющив очі. З нею все гаразд…

— Поки що все гаразд, — прошепотів потаємний голос, і в хлопчиковій голові знову майнула піщана вирва.

Проїхавши сім-вісім миль узбережжям, біля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерів». У Джека залишились доволі уривчасті враження від сьогоднішнього дня: він потроху забував жахіття на пляжі; дозволив їм розтанути в пам’яті. Офіціант у червоному піджаку з вишитим на спині жовтим лобстером провів їх до столика біля широкого вікна з патьоками дощу.

— Мадам бажає замовити напій? — У офіціанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Нової Англії.

Джек підозрював, що за водянистими очима чоловіка приховується зневага до приталеного піджака від Ральфа Лорена[19] та вечірньої сукні його матері від Голстона[20], в які вони були зодягнені. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домівкою. Мамо, якщо ти справді не хвора, то що ми, в біса, тут робимо? Це ж згубне місце! Тут волосся дибки стає. О Боже!

— Принесіть мені банального мартіні, — сказала вона.

Брови офіціанта вигнулися:

— Мадам?

— Кидаєте льоду в склянку, — пояснила вона, — оливку на лід, а «Танкерей»[21] на оливку. Отже… ви зрозуміли?

Заради Бога, мамо, ти що, не бачиш його очей? Ти гадаєш, що поводишся чарівно, а він певен, що ти кепкуєш із нього. Невже ти не бачиш його очей?

Ні. Вона не бачила. І цей брак розуміння в його матері, котра завжди гостро відчувала емоції людей, упав іще одним каменем на його серце. Мати віддалялася… в усіх сенсах.

— Так, мадам.

— Тоді, — вела вона далі, — візьміть пляшку вермуту — марка не має значення — і налийте в склянку. Після цього поставте вермут назад на полицю, а склянку дайте мені. Гаразд?

— Так, мадам, — холодні водянисті новоанглійські очі втупилися в його матір.

У них не було жодної приязні. «Ми ж тут абсолютно самі, — подумав Джек, уперше по-справжньому усвідомлюючи це. — Боже, так?»

— Юний сер?

— Я буду колу, — сумно відповів Джек.

Офіціант пішов. Лілі обнишпорила сумочку, дістала звідти пачку «Герберт Террітунс» (у його дитинстві вона так називала всі цигарки, і досі про себе Джек називав їх так само; мама просила його: «Принеси мені з полиці “Террітунс”, Джекі») і закурила. Трьома рваними видихами вона викашляла дим.