Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Щось із силою врізалося в нього. Джек вилетів у коридор, навіжено розмахуючи руками, аби втримати рівновагу. Він ударився головою об голу бетонну підлогу, і в очах спалахнули зірочки.

Коли йому вдалося сісти, він побачив Сінґера і Баста, що стояли поруч і гиготіли. За ними був Кейсі, з-під білого гольфа якого випинався живіт. Вовк дивився на Сінґера і Баста, і щось у його напруженій позі насторожило Джека.

— Вовку, ні! — крикнув він різко.

Вовк обм’як.

— Ні, іди сюди, дурко, — сказав Гек Баст, сміючись. — Не слухай його. Підійди і випробуй мене, якщо хочеш. Завжди любив розігрітися перед обідом.

Сінґер зиркнув на Вовка і промовив:

— Облиш бовдура, Геку. То тільки тіло. — Він кивнув на Джека. — А ось голова. І голову ми маємо змінити. — Він поглянув униз, на Джека, упершись руками в коліна, схожий на дорослого, що збирається сказати кілька приємних слів дуже маленькій дитині. — І ми змінимо її, містере Джеку Паркере. Повірте мені.

— Відвали, задиркувате гівно, — навмисно грубо відповів Джек.

Сінґер відсахнувся, немов його вдарили. Фарба полізла від комірця вгору по шиї і залила обличчя. Загарчавши, Гек Баст ступив уперед.

Сінґер схопив Баста за руку. Не відводячи погляду від Джека, промовив:

— Не зараз. Пізніше.

Джек зіп’явся на ноги.

— Краще б ви до мене не лізли, — тихо сказав він їм обом, і хоч Гектор Баст лише ощирився, Сонні Сінґер виглядав наляканим. Можливо, він на мить побачив на обличчі Джека щось і сильне, і загрозливе — щось, чого в ньому не було ще два місяці тому, коли набагато молодший хлопчик покинув маленьке містечко Аркадія-Біч та попрямував на захід.

Джек вирішив, що дядько описав би обід — без жодної злоби — як зразок американської сільської кухні. Хлопчики сиділи за довгими столами, і їх обслуговували четверо чергових, що після сповіді перевдягнулися в чистий білий одяг.

Після чергової молитви нарешті принесли харч. Великі скляні супниці, повні тушкованих по-домашньому бобів, передавали вздовж чотирьох столів, паруючі тарілки з дешевими червоними хот-догами, супниці з часточками консервованого ананаса, багато картонних пакунків з молоком із позначками: «ПОЖЕРТВУВАНІ ТОВАРИ» та «МОЛОЧНА КОМІСІЯ ШТАТУ ІНДІАНА».

Вовк їв із похмурою зосередженістю — голова похилена, в одній руці шматок хліба, щоб нагортати їжу і вимочувати соус. На очах у Джека він ум’яв п’ять хот-догів і три порції твердих, як куля, бобів. Подумавши про їхню маленьку кімнатку без вікна, Джек поставив собі запитання, а чи не знадобиться йому протигаз цієї ночі. Зрозумів, що знадобиться, але не вірив, що попросить. Із жахом він спостерігав, як Вовк учетверте накладає боби собі на тарілку.

Після обіду всі хлопчики підвелися, вишикувалися в ряд і прибрали посуд. Джек поніс тарілки, недоїдений Вовком шматок хліба і два пакети з-під молока на кухню; він роззирався довкруги. Написи на пакетах підказали йому одну ідею.

Це місце не було ані в’язницею, ані виправною колонією. Це, ймовірно, щось на кшталт школи-інтернату, за якою мали наглядати перевіряльники. І кухня була місцем, куди око штату Індіани зазирало найчастіше. Ґрати на вікнах горішніх поверхів — гаразд. Ґрати на кухонних вікнах? Джек сумнівався. Виникло б надто багато запитань.

Кухня могла стати непоганим трампліном для втечі, тож він дуже уважно її роздивлявся. Вона мала вигляд майже такий самий, як і кухня в його школі у Каліфорнії. Підлога та стіни вкриті плиткою, великі раковини і стільниці з нержавійної сталі. Буфети завбільшки з ящики для овочів. Під однією зі стін стояла стара конвеєрна посудомийна машина. Троє хлопчиків уже працювали над цим припорошеним антикваріатом під наглядом чоловіка в білому одязі — кухаря. Чоловік був худим, блідим, зі щурячим обличчям. Цигарка без фільтра прилипла до його верхньої губи, і через це Джек записав його в можливі союзники. Він сумнівався, що Сонячний Ґарднер дозволяв хоч комусь зі своїх людей палити цигарки.

На стіні в рамці висів сертифікат про те, що ця громадська школа відповідає стандартам штату Індіани та уряду Сполучених Штатів.