Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ми на певний час утримаємося від телефонних дзвінків, гаразд?

— Звісно, — відповів Джек.

Вона бажала сховатися від дядька Морґана, їй не хотілося більше сварок із колишнім діловим партнером покійного чоловіка — кортіло тільки заповзти в ліжко з келихом банального мартіні та з головою сховатися під ковдру…

Мамо, що з тобою не так?

Надто багато смертей навколо; світ наполовину зліплений зі смерті. У небі заквилила чайка.

— Хутчіше, малий, хутчіше, — промовила мама. — Ходімо в одне велике хороше місце[5].

Джек подумав тоді: «Принаймні, якщо стане зовсім сутужно, завжди є дядько Томмі».

Та дядько Томмі був уже мертвий. І саме ця новина зависла зараз із того боку багатьох телефонних дротів.

«Альгамбра» звисала над водою — велична вікторіанська будівля на гігантських гранітних брилах. Здавалося, вона майже поєднується з невисоким скелястим мисом, що стремів на декілька миль вздовж Нью-Гемпширського узбережжя. Із суші готель оточували англійські сади; та коли Джек дивився на пляж, то боковим зором бачив лише темно-зелений живопліт і більше нічого. Мідний півник бовванів на тлі неба, відділяючи захід від північного заходу. На табличці у вестибюлі повідомляли, що саме тут 1838 року на Північній Конференції Методистів провели перший мітинг за аболіціонізм[6] у Новій Англії. Деніел Вебстер[7] виголосив тоді довгу натхненну й полум’яну промову. Якщо вірити табличці, він сказав: «Від сьогодні й надалі знайте, що рабство як американський соціальний інститут почало занепадати, а невдовзі зовсім зникне в штатах та на всіх територіях».

Тож завітали вони сюди минулого тижня, і той день поклав край їхній метушні в Нью-Йорку, з якою вони жили впродовж декількох місяців. У «Аркадії» не з’являлися жодні найняті Морґаном Слоутом адвокати, котрі вискакували з авто та махали перед носом папірцями, які треба заповнити, треба підписати, місіс Сойєр. В Аркадія-Біч не було телефонів, які не замовкали від полудня й до третьої ночі (дядько Морґан, певно, забув, що мешканці Централ-Парк-Вест жили зовсім не за каліфорнійським часом). Направду, телефони в Аркадія-Біч зовсім не дзвонили.

Коли вони заїхали в це курортне містечко, а мама, примруживши очі, зосереджено вела машину, Джек помітив на вулиці одну-єдину людину — божевільного старигана, котрий безцільно штовхав тротуаром порожній магазинний візок. Над ними височіло бліде, сіре небо — незатишне небо. Тут, на противагу Нью-Йорку, лише монотонне завивання вітру порушувало тишу безлюдних вулиць, що здавалися надто широкими без машин. Скрізь порожнювали крамниці з вивісками «Відчинено лише на вік-енд» або ще гірше від того — «Зустрінемося в червні!». Перед «Альгамброю» простягалися сотні вільних паркувальних місць, а столики в сусідньому кафетерії «Чай і варення Аркадії» стояли порожнем.

Божевільні старигани, з яких сиплеться порох, штовхають магазинні візки порожніми вулицями.

— У цій чудовій малесенькій місцині я провела найщасливіші три тижні свого життя, — розповідала Лілі, проїжджаючи повз старигана.

Джек побачив, як той налякано та сторожко озирнувся і прошепотів щось; от тільки хлопчик не міг розібрати, що саме. Зрештою машина повернула на звивисту під’їзну доріжку, що тяглася крізь сади до готелю.

Ось чому вони спакували все, без чого не могли жити, у валізи, наплічники та пластикові пакети, замкнули двері квартири, старанно ігноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролізало крізь замкову шпарину та наздоганяло їх навіть у холі; саме тому вони закинули в багажник і на заднє сидіння орендованого авто всі свої переповнені коробки й торби, годинами рухались на північ магістраллю Генрі Гудзона, по І-95[8] — лишень тому, що Лілі Кавано-Сойєр колись була тут щасливою.

Тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, за рік до Джекового народження, Лілі номінували на «Оскар» за роль у стрічці «Спалах». «Спалах» був найкращим із фільмів Лілі, і саме в ньому їй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, ніж це дозволяли її звичні ролі «поганих дівчат». Ніхто не вірив, що Лілі переможе, і найменше — вона сама. Самий лише суспільно прийнятий шаблон стосовно того, що номінація вже є честю, підносив її у власних очах. Щоб відсвяткувати цей успіх, Філ Сойєр мудро забрав її на тритижневий відпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з іншого боку континенту, лежачи в ліжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевізору церемонію «Оскара». Якби Джек був старшим і розкинув мізками, то, вирахувавши, з’ясував би, що і його власна історія почалася саме в «Альгамбрі».

Коли зачитали імена акторок, номінованих на премію за найкращу жіночу роль другого плану, Лілі, за родинною легендою, прогарчала Філу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немає на церемонії, то просто на твоїх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках».

Але коли перемогла Рут Ґордон, Лілі сказала: «Звісно, вона заслужила, вона класнюча мала, — а тоді негайно штурхонула чоловіка в груди й додала: — Знайди мені ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент».

Але більше схожих ролей не було. За два роки по смерті Філа Лілі зіграла останню свою роль — цинічної екс-повії у фільмі «Маніяки на мотоциклах».

Саме ті часи згадувала Лілі тепер, здогадався Джек, витягуючи валізи із заднього сидіння та багажника. Сумка «Д’Аґостіно» розірвалася саме на літерах «Д’Аґ», і купа згорнутих шкарпеток, різноманітних фотографій, коміксів, шахових фігурок разом із дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усі ці манатки в інші пакунки.