Розділ «Четвер»

Десь за годину перед тим до Уоррена Трента, який у похмурій задумі сидів за подвійними дверима свого робочого кабінету, тихо ввійшла Крістіна Френсіс.

— З вами хоче поговорити містер Еміль Дюмер, — сказала вона. — Я не стала б вас турбувати, але він каже, що справа нагальна.

Трент гмукнув. Отже, вороння злітається, подумав він. А втім, ні. Порівняння це не дуже вдале. Промислово-комерційний банк, президентом якого був Еміль Дюмер, вклав у «Сейнт-Грегорі» чимало грошей. І саме цей банк кілька місяців тому відмовився відстрочити сплату боргу, а також надати нову позику. Що ж, тепер Дюмерові та його колегам-управителям нема чого турбуватися. Після підписання угоди з О’Кіфом вони дістануть назад свої грошики. Треба їм про це сказати, і хай заспокояться.

Він простяг руку до телефону.

— Ні, — сказала Крістіна, — містер Дюмер тут, він чекає в приймальні.

Уоррен Трент здивувався. Щеб Еміль Дюмер залишив стіни свого банку, своєї фортеці, й власною персоною прийшов до когось на прийом?! Це було нечувано!

За мить Крістіна впустила відвідувача й вийшла, причинивши за собою двері.

Еміль Дюмер, кругленький, низенький, з вінчиком кучерявого сивого волосся на голові, був креолом. Та попри цей факт, він мав такий вигляд, наче зійшов зі сторінок «Записок Піквікського клубу». І висловлювався він відповідно — пишномовно й багатослівно.

— Даруйте, Уоррене, за цей несподіваний і не погоджений заздалегідь візит. Але мене привела до вас справа така негайна, що на звичайні в таких випадках формальності я просто не мав часу.

Вони потисли один одному руки. Хазяїн готелю жестом запросив гостя сісти.

— Якщо ви не заперечуєте, я розповім усе по порядку. Насамперед я хочу запевнити вас, що з важким серцем змушений був відповісти відмовою на ваше прохання про позику. На жаль, і сума, і умови позики виходили за межі наших можливостей і нашої фінансової політики.

Уоррен Трент кивнув, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Він ніколи не відчував симпатії до цього банкіра, хоч був далекий і від того, щоб недооцінювати його. Він знав: велемовність Дюмера — це тільки маска, розрахована на простаків, маска, за якою ховається гострий, проникливий розум.

— Сподіваюсь, однак, що мета мого сьогоднішнього візиту якоюсь мірою зменшить неприємний осадок, що залишився після тих наших невдалих переговорів.

— Щось не віриться, — відказав Уоррен Трент.

— Побачимо. — Банкір видобув з теки кілька списаних олівцем аркушів паперу. — Наскільки мені відомо, О’Кіфова компанія звернулася до вас з пропозицією продати їй ваш готель.

— Це вже всім відомо. Сподіваюсь, ви не турбували ФБР, щоб довідатися про це.

Банкір усміхнувся.

— Чи не могли б ви розповісти, які умови вам запропоновано?

— Чого це раптом я маю про це розповідати!

— А тому, — чітко вимовляючи кожне слово, сказав Дюмер, — що я прийшов до вас із контрпропозицією.