Розділ «Філософські повісті»

Бути задоволений із самого себе!

Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[79] повсякчасна розвага не є вже розвагою.

Розділ сьомий

Суперечки й аудієнції

Отак Задіґ увесь час виявляв витонченість свого генія і добру душу. Його обожнювали і, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всій імперії лунало його ім'я, всі жінки наводили на нього свої лорнети, всі громадяни вихваляли його правосуддя; вчені дивилися на нього як на свого оракула; навіть жерці визнавали, що він знається в їхніх справах навіть більше за старого архімага Ієбора. Вже нікому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонів. Вірили тільки в те, що йому здавалося ймовірним.

У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.

– Промова його суха і позбавлена генія, – говорили вони, – в ній не чути було ні про море, що відступає[80] від берегів, ні про зірки, що падають,[81] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82] словом, не було доброго східного стилю.

Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.

Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.

Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, – що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:

– Великий міністр!

Цариця говорила:

– Чемний міністр!

І обоє додавали:

– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.

Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.

Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: «Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись». У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: «Царице!» Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: «Моя царице!» Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: «Ви кращі за царицю Астарту». Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.

– Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, – сказала вона, – і я не хочу більше її носити.

– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?