Розділ «Філософські повісті»

– Гаразд, – сказав Какамбо, – хіба я не мусив дати два з них донові Фернандо д'Ібараа-і-Фігеора-і-Маскаренес і Лампурдос-і-Суза, губернаторові Буенос-Айреса, за дозвіл узяти Кунігунду, і хіба не забрав у нас решту один хоробрий пірат? А хіба цей пірат не возив нас до мису Матапан,[297] до Мілоса, Нікарії, Самоса,[298] Патроса,[299] Дарданелл, Мармурового моря й Єкутарі?[300] Кунігунда й стара служать князеві, про якого я говорив, а сам я став невільником у скинутого з престолу султана.

– О, скільки страшних, одне з одним сполучених нещасть! – сказав Кандід. – Але, зрештою, у мене є ще кілька діамантів, і я легко визволю Кунігунду. Шкода тільки, що вона споганіла.

Потім, звертаючись до Мартена, він запитав:

– Як на вашу думку, хто вартий більшого жалю – імператор Ахмет, імператор Іван, король Карл-Едуард чи я?

– Не знаю, – відповів Мартен. – Для того треба б побувати у вашому серці.

– Ах! – сказав Кандід. – Коли б Панглос був тут, він знав би це і нам з'ясував би.

– Не знаю, – мовив Мартен, – якою вагою ваш Панглос міг би зважити людське безталання і змірити людські болі. Але я гадаю, що на землі не один мільйон людей, у сто разів жалюгідніших за короля Карла-Едуарда, імператора Івана та султана Ахмета.

– Дуже можливо, – сказав Кандід.

За кілька днів вони прибули до чорноморської протоки. Кандід насамперед викупив Какамбо за дорогу ціну; потім, не гаючи часу, кинувся з товаришами на галеру, щоб пливти на берег Пропонтіди шукати Кунігунду, хоч як там вона споганіла.

Серед каторжників на галері було двоє, які дуже погано гребли і яких шкіпер-левантієць[301] вряди-годи шмагав бичачою жилою по голих плечах. Кандід, з природного зворушення, подивився на них уважніше, ніж на інших галерників, і зі співчуттям підійшов до них. Йому здалося, що деякими рисами своїх спотворених облич вони трохи нагадують Панглоса і бідолашного єзуїта-барона, брата Кунігунди. Це збентежило Кандіда і засмутило. Він подивився на них ще уважніше.

– Справді, – сказав він до Какамбо, – коли б я не бачив, як повішено вчителя Панглоса, і не мав нещастя сам убити барона, я подумав би, що це вони гребуть на галері.

Почувши ім'я барона і Панглоса, обидва каторжники голосно скрикнули, перестали гребти і кинули свої весла. Шкіпер-левантієць підбіг до них, і на них посипались ще рясніші удари.

– Стривайте, стривайте, пане! – гукнув Кандід. – Я заплачу вам стільки, скільки схочете.

– Як! Це Кандід! – сказав один з каторжників.

– Як! Це Кандід! – сказав другий.

– Чи це сон? – сказав Кандід. – Чи це наяву? Чи на галері я? Невже це барон, якого я вбив? Невже це вчитель Панглос, якого я бачив на шибениці?

– Це ми, це ми, – відповіли вони.

– Так оце той великий філософ? – сказав Мартен.

– Ей, пане шкіпере, – сказав Кандід, – скільки ви хочете викупу за пана Тундер-тен-Тронка, одного з перших баронів імперії, та за пана Панглоса, найглибокодумнішого німецького метафізика?

– Християнський собако, – відповів шкіпер-левантієць, – коли ці дві каторжні християнські собаки – барони та метафізики, а це, певно, велика річ у їхньому краю, то ти даси мені за них п'ятдесят тисяч цехінів.