Розділ «Філософські повісті»

Розділ другий

Розмова сіріусянина з жителем Сатурна

Коли його ясновельможність улігся, а секретар підійшов до його обличчя, Мікромегас мовив: «Слід визнати, що природа дуже різноманітна». – «Атож, – відповів сатурнянин. – Природа – наче квітник, у якому квіти…» – «Ет, облиште цей ваш квітник», – урвав його Мікромегас. – «Природа, – знов почав секретар, – це збіговище білявих і чорнявих дівчат, чиї зачіски…» – «До чого тут чорняві?» – відрубав Мікромегас. – «А ще вона – як галерея портретів, чиї обличчя…» – «О ні! – сказав мандрівник. – Повторюю: природа є природою. Навіщо вишукувати якісь порівняння?» – «Щоб зробити вам приємність», – відповів секретар. – «Я не хочу, щоб мені робили приємність, – сказав мандрівник. – Я хочу, щоб мені розповіли про те, чого я не знаю. Почнімо з того, скільки органів чуття мають люди вашої планети». – «Сімдесят два, – відповів академік, – і ми постійно нарікаємо, що нам їх бракує. Наша уява випереджає наші потреби, і нам здається, що це дуже мало – усього сімдесят два чуття, одне планетне кільце і п'ять місяців.[138] Отож, незважаючи на свою допитливість і на те, що сімдесят два чуття породжують чимало пристрастей, ми весь час нудьгуємо». – «Охоче вам вірю, – сказав Мікромегас, – на своїй планеті ми маємо близько тисячі різних чуттів, і, одначе, завжди нам чогось хочеться, і постійно тривожать відчуття, що ми істоти нікчемні і є створіння набагато досконаліші від нас. Я трохи бачив світу, зустрічав смертних, які дуже поступаються нам: бачив і довершеніших, але ніколи не траплялося мені живої істоти, чиї бажання дорівнювали б її справжнім потребам, а потреби – можливостям їх задоволення. Може, коли-небудь я потраплю на планету, де всього вдосталь; та досі ще ніхто не сказав, де вона є». Тут сатурнянин і Мікромегас пустилися в здогади; одначе після цих дуже дотепних і дуже непевних розумувань треба було переходити до фактів. «Скільки ви живете?» – спитав мандрівник із Сіріуса. – «О, зовсім мало», – відповів маленький сатурнянин. – «Те саме, що й у нас, – зауважив Мікромегас. – Ми весь час на це нарікаємо. Мабуть, це загальний закон природи». – «На жаль, – зітхнув сатурнянин, – ми живемо тільки п'ятсот великих обертань сонця. На земний рахунок це становить приблизно п'ятнадцять тисяч років. Як бачите, ми вмираємо, по суті, навіть не поживши; наше життя – це точка на лінії часу, наше існування – це мить, наша планета – атом. Тільки-но почав пізнавати істину, як настає смерть. Я, наприклад, не зважуюся складати ніяких планів; почуваю себе краплею води в безмежному океані. Мені соромно, а надто перед вами, що я така нікчемна істота».

Мікромегас на це йому відповів: «Якби ви не були філософом, я побоявся б завдати вам прикрості, сказавши, що наше життя в сімсот разів довше від вашого; та ви чудово знаєте, що коли треба віддати своє тіло стихіям і відродити природу в іншій формі, тобто померти, коли настає хвилина цього перетворення, то байдуже, чи жив ти вічність, чи один день. Я бував у світах, де живуть у тисячу разів довше, ніж ми, і бачив, що там теж невдоволені. Та всюди є розважливі люди, які вміють змирятися з долею і хвалити творця природи. Він розкидав у всесвіті безліч усякого різновиддя, що водночас поєднується з дивовижною однорідністю. Скажімо, всі мислячі істоти неоднакові, але вони схожі між собою тим, що наділені розумом і бажанням. Матерія є всюди, вона безмежна, але має на кожній планеті інші властивості. Скільки таких властивостей нараховуєте ви на Сатурні?» – «Якщо ви маєте на увазі ті властивості, без яких, на нашу думку, планета не могла б бути такою, як вона є, – відповів сатурнянин, – то ми нараховуємо їх триста – наприклад, протяжність, непроникність, рухомість, гравітаційність, подільність тощо». – «Очевидно, – зауважив мандрівник, – цього невеликого числа досить для тієї мети, яку поставив творець перед вашою маленькою оселею. Я захоплююсь його мудрістю і в усьому бачу не тільки відмінності, але й подібність. Ваша планета маленька – маленькі і її мешканці. Ви маєте мало чуттів, а ваша матерія – мало властивостей. Усе це витвір провидіння. А якого кольору ваше сонце при ретельному обстеженні?» – «Біле з жовтим відтінком, – відповів сатурнянин. – А розклавши його промінь, ми знаходимо в ньому сім кольорів». – «Наше сонце майже червоне, – сказав сіріусянин, – а його світло розкладається на тридцять дев'ять простих кольорів. Інші сонця, поблизу яких я бував, так само різняться між собою, як обличчя жителів вашої планети».

Після кількох таких запитань він поцікавився, скільки на Сатурні істотно відмінних субстанцій, і дізнався, що їх нараховують лише близько тридцяти, як-от: бог; простір; матерія; об'ємні істоти, наділені чуттями; об'ємні істоти, наділені чуттями і розумом; істоти, наділені розумом, але позбавлені об'єму; істоти, що взаємно проникають, і такі, що не проникають, та інші. Сіріусянин, який у себе на планеті знав аж триста різних субстанцій, а під час мандрів відкрив ще три тисячі, дуже здивував філософа-сатурнянина. Поговоривши отак протягом одного сонячного обертання і повідомивши один одному трохи з того, що знали, і багато з того, чого не знали, вони вирішили податися разом у невеличку філософську мандрівку.

Розділ третій

Спільна мандрівка сіріусянина та сатурнянина

Наші два філософи вже наготувалися пірнути в атмосферу Сатурна, прихопивши чимало всяких математичних інструментів, коли перед ними з'явилася вся в сльозах коханка сатурнянина і стала благати його зректися свого наміру. Це була вродлива маленька чорнявка, усього шестисот шістдесяти туазів на зріст, але вона дуже вміло надолужувала свою крихітність іншими чарами. «О, жорстокий! – вигукнула вона. – Півтори тисячі літ я опиралась тобі, а тепер, коли я вже почала здаватись і провела тільки сто років у твоїх обіймах, ти покидаєш мене задля подорожі з якимось велетнем із чужої планети; можеш забиратися геть, ти завжди відчував до мене тільки цікавість, а не любов; якби ти був справжнім сатурнянином, ти лишався б вірним мені. Куди ти втікаєш від мене? Чого хочеш? Наші п'ять місяців блукають менше, ніж ти; наше планетне кільце не таке мінливе, як ти. А я ж уже нікого більше не покохаю». Філософ обняв дівчину і заплакав разом із нею, хоча й був філософом; а вона, на мить знепритомнівши, невдовзі втішилася з якимось сатурнянським дженджиком.

Тим часом двоє допитливих друзів вирушили в дорогу; спочатку побували на кільці Сатурна, що виявилось майже пласким, як правильно визначив один славетний житель нашої маленької планети.[139] Потім походили з місяця на місяць; коли перейшли на останній, поблизу пролітала комета, і вони стрибнули на неї зі своїми слугами та інструментами. Пролетівши близько ста п'ятдесяти мільйонів льє, вони дісталися супутників Юпітера. Потім перейшли на сам Юпітер, прожили там цілий рік і розкрили чимало цікавих таємниць, які нині вже було б надруковано, якби пани інквізитори не знайшли в цьому трактаті недозволені вислови. Та я прочитав рукопис у бібліотеці славного архієпископа де…, який поставився до мене напрочуд приязно і ласкаво дозволив переглянути свої книжки, за що я йому вельми вдячний.

Та вернімося до наших мандрівників. Покинувши Юпітер, вони перетнули близько ста мільйонів льє космічного простору і наблизилися до планети Марс, що, як відомо, в п'ять разів менша за нашу маленьку Землю; там вони побачили два місяці, які прислужують цій планеті і яких не змогли помітити наші астрономи. Я добре знаю, що отець Кастель[140] із властивою йому дотепністю висловиться проти існування цих двох місяців; але я покладаюся на тих, хто міркує за аналогією. Ці славні філософи знають, як важко було б Марсу, так віддаленому від Сонця, обійтися без цих двох місяців. Та хай там як, а нашим мандрівникам усе це здалося надто маленьким, і, засумнівавшися, чи можна там лягти й поспати, вони рушили далі, як ті подорожні, що не бажають ночувати в брудному сільському заїзді, а йдуть до найближчого міста. Однак сіріусянин та його супутник незабаром пожалкували. Подолали чималий шмат дороги, проте нічого не знайшли. Нарешті запримітили слабеньке світло: то була Земля; її розміри викликали жаль у гостей, які прибули з Юпітера. Та щоб не каятися вдруге, вони вирішили тут зупинитися. Перебралися на хвіст комети, а потім, побачивши полярне сяйво, переступили на нього і спустилися на Землю на північному березі Балтійського моря. Це сталося, за новим стилем,[141] п'ятого липня тисяча сімсот тридцять сьомого року.

Розділ четвертий

Що з ними сталося на земній кулі

Трохи відпочивши, вони поснідали двома горами, які досить смачно приготували їм слуги. Потім вирішили оглянути маленьку планету, на яку спустилися. Спершу попрямували з півночі на південь. Звичайний крок сіріусянина та його слуг дорівнював приблизно тридцяти тисячам футів; карлик-сатурнянин захекавшись біг за ними; щоб не відстати, йому доводилося робити близько дванадцяти кроків, у той час як його товариш ступав один раз; уявіть собі (якщо можна робити таке порівняння) маленького песика, який біжить за капітаном гвардії прусського короля.

Оскільки ці чужоземці ішли досить швидко, вони обігнули Землю за тридцять шість годин; Сонце чи, вірніше, Земля робить таку подорож за добу; але не слід забувати, що куди легше крутитися довкола своєї осі, аніж переставляти ноги. Отож незабаром вони повернулися на те місце, звідки вирушили, перебрівши по дорозі маленьку калюжу, майже невидиму для їхнього ока, що зветься Середземним морем, і побачивши ставок, який під назвою Великого океану омиває нашу кротячу купину. Карликові цей океан сягав тільки до колін, а Мікромегас лише вмочив у нього стопи. Дорогою вони робили все можливе, щоб дізнатися, чи ця планета населена; низько нахилялися, лягали на землю, мацали все руками; та очі їхні не могли розгледіти, а руки намацати тих маленьких істот, що ними кишить Земля, у них не виникало найменшого відчуття, яке підтвердило б, що ми та наші брати, жителі цієї планети, маємо честь на ній існувати.

Карлик, який іноді робив надто поквапні висновки, зразу вирішив, що на Землі ніхто не живе. Його основним аргументом було те, що він нікого не бачив. Мікромегас делікатно дав йому на здогад, що це міркування хибне. «Своїми малими очима ви не бачите деяких зірок п'ятдесятої величини, які я бачу дуже добре, – мовив він. – Тож чи зробите ви з цього висновок, що ті зірки не існують?» – «Але ж я добре мацав руками», – відповів карлик. – «Ви могли їх і не відчути», – заперечив Мікромегас. – «Ця планета дуже погано збудована, – сказав карлик. – Усе тут таке нерівне, таке хаотичне. Погляньте на ці струмочки – жоден із них не тече прямо; або на ці ставки – вони ні круглі, ні квадратні, ні овальні, а якісь безформні; а оці гострі каменюки, якими наїжачилася планета і об які я пооббивав собі ноги. (Це він мав на думці наші гори.) А зверніть увагу на форму всієї кулі – вона сплющена й обертається довкола Сонця так криво, що клімат у полярних районах, мабуть, зовсім непридатний для життя. Та головна причина, чому я вважаю цю планету незаселеною, – це те, що жодна розважлива істота не погодиться на ній жити». – «Цілком можливо, – відповів Мікромегас, – що на цій планеті живуть істоти нерозважливі. До того ж я гадаю, що в усьому цьому є якийсь сенс. Вам здається тут усе нерівним, бо на Сатурні та Юпітері поверхня вирівняна під шворочку. Але, може, якраз тому на цій планеті такий непорядок. Я ж вам казав, що під час своїх мандрів бачив багато всякого різновиддя». На всі доводи супутника сатурнянин знаходив свої аргументи. Суперечці ніколи не настав би кінець, якби, на щастя, Мікромегас, захопившись розмовою, не порвав нитку свого діамантового намиста. Камінці розсипались по землі; то були гарні намистини, одні – більші, другі – менші, вагою від п'ятдесяти до чотирьохсот фунтів. Карлик підібрав кілька камінців і, наблизивши їх до ока, уважно оглянув. «Ці діаманти обточені так, – зауважив він, – що можуть бути чудовими мікроскопами». Тоді взяв один такий маленький мікроскоп діаметром сто футів і подивився в нього. Мікромегас вибрав собі діамант у дві тисячі п'ятсот футів. Камінці були дуже гарні; але спочатку мандрівники нічого крізь них не побачили: око мусило звикнути. Нарешті сатурнянин помітив якусь цяточку, що мелькала у водах Балтійського моря: то був кит. Спритно підхопивши його мізинцем і переклавши на ніготь великого пальця, карлик показав кита Мікромегасові, який уже вдруге засміявся, дивом дивуючись, що живі створіння можуть бути такими крихітними. Переконавшися, що наша Земля заселена, сатурнянин одразу ж подумав, що на ній живуть лише кити, й, оскільки був ученим, захотів дізнатися, яким чином цей атом рухається, чи він наділений розумом, волею та відчуттям свободи. Мікромегас терпляче обстежив тварину і дійшов висновку, що нема ніяких підстав вважати, що там усередині є душа. Мандрівники схильні були вже думати, що на нашій планеті немає жодної розумної істоти, коли раптом побачили в мікроскоп щось навіть більше, ніж кит; воно плавало на водах Балтійського моря. Як відомо, саме в той час вертався від Північного кола цілий виводок філософів,[142] що провадили там дослідження, про які доти ніхто й подумати не міг. Газети повідомляли, що їхній корабель зазнав аварії біля берегів Ботнічної затоки і що їм насилу пощастило врятуватись. Але на цьому світі ніколи не знаєш підґрунтя справи. Зараз я розповім вам, як це справді було; від себе нічого не додаватиму, хоча для історика це не так легко.

Розділ п'ятий

Відкриття та роздуми обох мандрівників

Мікромегас обережно простяг руку в тому напрямку, де з'явився предмет, виставив два пальці, потім відсмикнув їх, боячись схибити, але зрештою таки схопив корабель із тими добродіями на борту і поставив собі на ніготь, остерігаючись, щоб не розчавити його. «Ось тварина, яка дуже різниться від першої!» – вигукнув карлик із Сатурна. А велетень із Сіріуса переклав уявну тварину собі на долоню. Пасажири та екіпаж судна, вирішивши, що їх підняв ураган і викинув на якусь скелю, сполохано заметушились; матроси викинули Мікромегасові на долоню барила з вином, а потім пострибали туди й самі. Геометри схопили свої секстанти,[143] квадранти[144] та лапландських дівок[145] і спустилися на пальці велета. Зчинили таку метушню, що Мікромегас почув нарешті, як щось ворушиться й лоскоче його: то був залізний лом, який встромили йому на цілий фут у вказівний палець. Відчувши цей укол, Мікромегас вирішив, що з крихітної істоти, яку він тримав на долоні, щось вискочило. Однак далі цього здогаду він не пішов. Мікроскоп, у якому ледве розрізнялися кит і корабель, не міг уловити таких істот, як люди. Я не хотів би образити чийогось самолюбства, але просив би з усією серйозністю зробити зі мною маленький підрахунок: якщо вважати, що зріст людини дорівнює приблизно п'яти футам, то на Землі вона не більший предмет, ніж створіння заввишки в одну шестисоттисячну п'яді на кулі окружністю в десять футів. Тепер уявіть собі істоту, яка могла б помістити на своїй долоні Землю і мала б схожу з нами будову тіла. Цілком можливо, що таких істот у всесвіті дуже багато; ось тепер і зважте, прошу вас, що вона подумала б про ті битви, які ми провадимо, щоб захопити у ворога якісь два села.

Я не сумніваюся, що коли цей твір потрапить у руки якомусь капітанові, він одразу ж накаже збільшити на два вершки висоту ківерів своїх гренадерів. Але я змушений його попередити, що він даремно старається; і він, і його солдати однаково залишаться нескінченно малими величинами.

Яку надзвичайну спостережливість повинен був виявити наш сіріусянський філософ, щоб таки помітити атоми, про які я тільки-но говорив! Коли Левенгук і Гартсекер[146] уперше побачили, чи вважали, що бачать, ті клітинки, з яких ми складаємось, вони зробили не таке приголомшливе відкриття. Яку втіху відчув Мікромегас, спостерігаючи, як ворушаться ці крихітні механізми, і стежачи за всіма їхніми рухами! Як радісно він скрикнув, подавши своєму супутникові один з мікроскопів! «Я бачу їх! – в один голос повторювали філософи. – Он вони щось переносять, нахиляються, знов випростовуються». У них аж руки тремтіли від радості, що вони бачать такі незвичайні істоти, та від страху, що можуть згубити їх з очей. Сатурнянин, перейшовши від повного недовір'я до надмірного легковір'я, вирішив, що ті істоти саме трудяться над продовженням свого роду. «Ага! – вигукнув він. – Я застав природу зненацька!»[147] Та філософ помилився, як це часто трапляється, незалежно від того, чи користуєшся ти мікроскопом чи ні.