Розділ «Філософські повісті»

– Сину мій, – відповів старий, – отой пишний пан, що приймає чужинців тільки заради пихи та щоб ображати своїм багатством, стане розумніший; скнара навчиться шанувати гостинність. Ні на що не дивуйтеся і йдіть за мною.

Задіґ не знав, чи має він справу з божевільним чи з наймудрішим із людей; але старий говорив з таким зверхнім виглядом, що Задіґ, зв'язаний до того ж присягою, не міг утриматися, щоб не піти за ним.

Увечері вони прийшли до мило збудованого, але простого дому, де ні в чому не відчувалося ні марнотратства, ні скнарості. Господар був філософ, що сторонився світу і серед спокою розвивав свою мудрість та чесноту, проте не нудьгував. Він з радістю збудував це пристанище, де приймав чужинців з благородством, у якому не було ніякої пихи. Він сам вийшов назустріч двом мандрівникам, яких поклав спочатку відпочити в дуже затишній кімнаті, а трохи згодом сам прийшов запросити їх на пристойний і добре зготований обід, під час якого розважно говорив про останню революцію у Вавилоні. Здавалося, він дуже прихильний був до цариці й висловлював жаль, що Задіґ був на ристалищі, змагаючись за корону.

– Адже люди, – додав він, – не заслуговують мати такого царя, як Задіґ.

Той почервонів і відчув, що журба його зростає. У цій розмові дійшли того, що на світі не завжди все робиться за волею наймудріших. Пустельник усе підтримував думку, що волі провидіння не знати й що люди міркують про ціле, тим часом як вони бачать тільки найменшу частку.

Заговорили про пристрасті.

– Ах, які журні вони! – сказав Задіґ.

– Це вітри, що напинають вітрила кораблеві, – заперечив пустельник, – інколи вони перекидають його, але без них не можна було б пливти. Від жовчі люди хворіють і гніваються, але без жовчі чоловік не може жити. Все небезпечне в цьому житті, й усе доконечно потрібне.

Заговорили про насолоду, і пустельник доводив, що це присутність божества.

– Бо, – говорив він, – людина не може дати собі ні почуття, ні думки, вона все одержує; горе й насолода приходять з божого єства.

Задіґ був у захваті, що людина, яка робила такі екстравагантні речі, може так добре міркувати. Нарешті, після бесіди, такої ж повчальної, як і приємної, хазяїн відвів обох своїх мандрівників до їх покоїв, благословляючи небо, що послало йому двох таких мудрих і чеснотних людей. Він запропонував їм гроші з такою благородною й невимушеною манерою, яка не могла образити; пустельник одмовився й сказав, що він має попрощатися з ним, бо ще до ранку має намір прийти до Вавилона. Розлучалися вони ніжно; Задіґ відчував особливо велику пошану й прихильність до такої приємної людини.

Коли пустельник і він опинилися в своїх покоях, то довго вихваляли свого хазяїна. На світанку старий розбудив свого товариша.

– Треба йти, – сказав він, – але поки ще всі сплять, я хочу залишити цьому чоловікові ознаку моєї пошани й прихильності.

Це кажучи, узяв він світильник і підпалив будинок. Зляканий Задіґ закричав і хотів перешкодити йому зробити такий жахливий вчинок. Пустельник утримав його з нелюдською силою; будинок палав, пустельник, бувши зі своїм товаришем досить далеко, спокійно дивився, як він горить.

– Дякувати Богові, – сказав він, – от будинок мого любого господаря знищено знизу й доверху! Щасливий чоловік!

Від цих слів Задіґ відчув воднораз бажання вибухнути сміхом, вилаяти превелебного отця, побити його і втекти, але не зробив нічого з цього і, піддаючись весь час пустельниковій перевазі, мимо своєї волі пішов за ним до останньої ночівлі.

Це було в чеснотної і доброї вдови, в якої був повний радості небіж чотирнадцяти років, єдина її надія. Як могла краще пригостила вона гостей. Другого дня вона звеліла небожеві перевести мандрівників через міст, що недавно заломився й тому ходити ним було небезпечно. Коли вони були посеред мосту, пустельник сказав молодикові:

– Ідіть, треба, щоб я відзначив свою подяку вашій тітці.

Тут він схопив його за волосся й кинув у річку. Дитина впала, на хвилину з'явилася над водою й зникла в потоці.

– О потворо! О найзлочинніший із людей, – скрикнув Задіґ.