Розділ «Філософські повісті»

– Ви обіцяли мені терпіти, – сказав пустельник, перебиваючи його, – знайте, що під руїнами того спаленого дому, куди провидіння закинуло вогонь, господар знайде незліченні скарби; знайте, що цей молодик, якому провидіння зламало голову, через рік убив би свою тітку, а через два вас.

– Хто це сказав тобі, варваре? – вигукнув Задіґ. – А коли ти й вичитав усі ці події в твоїй книзі долі, то чи дозволено тобі топити дитину, що не зробила тобі лиха?

– Люди, – сказав пустельник, – судять про все, нічого не знаючи; з-поміж усіх людей ти найгідніший того, щоб тебе просвітити.

Задіґ попросив у нього дозволу говорити.

– Я не покладаюся на себе, – сказав він, – але насмілюся просити тебе роз'яснити один мій сумнів. Чи не краще було б виправити цю дитину й навернути її до чесноти, ніж топити?

Пустельник обізвався:

– Коли б він був чеснотний і коли б він жив, йому випало б таке: убили б його самого з жінкою, з якою він був би одружений, і з дитиною, яку був би породив.

– То, значить, – сказав Задіґ, – доконечно потрібно, щоб були злочини й нещастя і щоб нещастя падали на кращих людей?

– Лихі, – відповів пустельник, – завжди нещасні, вони служать для того, щоб випробувати невеличку кількість праведних, розсіяних на землі, і не буває лиха, яке не породило б добра.

– А коли, – сказав Задіґ, – буде тільки добро й не буде лиха?

– Тоді, – обізвався пустельник, – як ця земля буде іншою землею, ланцюг подій буде іншого, мудрішого порядку, і цей порядок, довершений будучи, може бути тільки у вічній оселі верховного єства, до якої не може наближатися зло. Воно створило мільйони світів, з яких жоден не подібний до іншого. Ця одвічна різноманітність є ознакою його одвічної могутності. Нема ні двох листочків на землі, ні двох світил на безкрайому небесному полі, що були б схожі; і все, що ти бачиш на малому атомі, де народився, повинно бути на своєму місці, у свій призначений час, згідно з непорушними законами того, хто обіймає все. Люди думатимуть, що дитина, яка щойно загинула, випадково впала у воду, і що випадково згорів і той будинок, але тут нема випадку; все – іспит, або кара, або винагорода, або пересторога. Пригадуєш того рибалку, що вважав себе за нещасливого з-поміж людей? Оромазд послав тебе, щоб змінити його долю. Нікчемний смертний, покинь сперечатися проти того, кого треба обожнювати.

Розділ двадцять перший

Загадки

Задіґ ішов навмання, не тямлячи себе, немов людина, біля якої впала блискавка. Він увійшов до Вавилона в той день, коли ті, що змагалися на ристалищі, зібралися вже у великому передпокої в палаці, щоб відгадувати загадки й відповідати на запитання великого мага. Зійшлися всі лицарі, окрім озброєного в зелене. Коли Задіґ увійшов до міста, навколо нього зібрався народ; очі не могли надивитися на нього, уста – вихваляти його, серця – бажати йому імперії. Побачивши, як він проходить, Заздрісник затремтів і одвернувся. Народ відніс його аж до місця зібрання. Царицю, яку сповістили про його прихід, опанувало хвилювання, страх і надія; її гризла тривога; вона не могла зрозуміти, ні чому це Задіґ прийшов без зброї, ні чому це на Ітобадові була біла зброя.

Коли побачили Задіґа, зачувся зніяковілий гомін: усі були здивовані й раді, що знову бачать його, але з'являтися перед зібранням дозволялося тільки тим лицарям, що билися.

– Я бився, як і інші, – сказав він, – але інший носить мою зброю, і, чекаючи, поки я матиму честь довести це, я прошу дозволу бути тут і відгадувати загадки.

Поставили на голоси; в головах усіх так міцно засіла пам'ять про його чесність, що всі дозволили йому лишитись.

Спочатку великий маг поставив таке питання: «Що з усіх речей є найдовше й найкоротше, найбистріше й найповільніше, найрозпорошеніше й найпростіше, найзневаженіше й найоплаканіше, без чого не можна робити нічого, що знищує все мале й живить усе велике?»

Мав говорити Ітобад; він відповів, що така людина, як він, зовсім не розуміється на загадках і з нього досить того, що він переміг у великій бійці на списах. Одні казали, що розгадка означає долю, інші – землю, ще інші – світло. Задіґ сказав, що це час.

– Нема нічого довшого, – додав він, – бо це міра вічності, й нема нічого коротшого, бо його бракує для всіх наших замірів, нема нічого повільнішого, коли чекаєш, нема нічого швидшого, коли радієш; він без кінця широкий і дробиться без кінця; всі люди занедбують його, всі оплакують, коли втратять його, без нього нічого не робиться, за ним забувають усе, що не варте нащадків, і він дає безсмертя великим речам.