Розділ «Рівно північ»

— Що таке хупавочка? — прошепотіла вона. На цих словах ще крові спливло з рота дівчинки, і Лорел побачила кров у неї на зубах. Щось повільно, ліниво перекрутилося у жінки в животі.

— Не знаю, але впевнений, що це щось гарне, — відповів Нік. — Зараз я поверну тобі голову набік. Сама намагайся зовсім не рухатися.

— Гаразд.

Нік повертав її голову, дуже делікатно, поки щока дівчинки майже торкнулася килима.

— Боляче?

— Так, — шепнула Дайна. — Гаряче. Боляче… дихати.

Її шепіт набув хрипкого, надтріснутого характеру. Тоненька цівка крові збігала з її рота, збираючись в калюжку менш як за десять футів від того місця, де підсихала кров Креґа Тумі.

Знадвору принесло раптове натужне виття авіаційних двигунів, що заводилися. Дон, Руді й Алберт подивилися в тому напрямку. Нік ні на мить не відвертав свого обличчя від дівчинки. Він ласкаво спитав:

— Дайно, тобі хочеться кашляти?

— Так… ні… не знаю.

— Краще, аби ні, — промовив він. — Якщо з’явиться таке подразливе відчуття, намагайся його ігнорувати. І не балакай більше, добре?

— Не… робіть… шкоди… містеру Тумі.

У її словах, хоча й промовлених пошепки, прозвучала величезна настійність, величезна доконечність.

— Ні, серце моє, навіть не думаю про таке. Моє слово.

— …не… вірю… вам…

Він нахилився, поцілував її у щоку і прошепотів на вухо:

— Ні, ти можеш, розумієш … вірити мені, я маю на увазі. А зараз усе, що тобі треба робити, це лежати спокійно і дозволити нам про все подбати. — Він підняв очі на Лорел. — Ви не намагалися витягти ножа?

— Я… ні, — глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. — А треба було?

— Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?

— Ні.