Розділ «Рівно північ»

— Добре. Якщо відчуєш, що знову втрачаєш над собою контроль, відразу ж промов «чайна чашка» й отямишся. А тепер — кого вдарили ножем?

— Ту сліпу дівчинку. Дайну.

— Чортове лайно. Гаразд, Бетані. Тільки…

Нік різко підвищив голос, тільки-но він побачив, що Браян услід за Бетані вирушив до трапа, а за ним і Алберт.

— Ні! — чітким, жорстким голосом гаркнув він. — Ані руш, нахер!

Браян, який два тури відслужив у В’єтнам і пам’ятав, як виконується беззаперечна команда, зупинився так раптово, що Алберт з розгону ткнувся обличчям йому в спину.

«Я знав, — подумав він. — Я знав, що він перебере на себе провід. Це було просто питанням часу й обставин».

— Ти знаєш, що саме трапилося чи де зараз той наш паскудний попутник? — спитав Нік у Бетані.

— Той дядько… той дядько в червоній сорочці сказав…

— Гаразд. Не треба.

Він кинув погляд на Браяна. Червоними від люті очима.

— Ці чортові дурні залишили його самого. Власною пенсією на це закладаюсь. Ну, такого більше не станеться. Наш містер Тумі утнув свій останній фокус.

Він знову подивився на дівчину. Вона понурила голову; волосся журливо звисало їй на обличчя; вона глибоко вдихала повітря уривчастими, сльозливими схлипами.

— Вона жива, Бетані? — м’яко запитав Нік.

— Я… я… я… я…

— Чайна чашка, Бетані.

— Чайна чашка! — крикнула Бетані, піднявши на нього свої мокрі, почервонілі очі. — Я не знаю. Вона була жива, коли я… розумієте, побігла по вас. Зараз, може, вона вже й мертва. Він її справді сильно вдарив. Господи, ну чому ми в це вляпалися з таким йобаним психом? Хіба нам без цього не вистачало лиха?

— І ніхто з вас, хоча ви мусили б наглядати за цим парубком, не має жодного уявлення, куди він дівся після нападу, так?

Бетані затулила долонями обличчя і заридала. В цьому була вся відповідь, якої бодай хтось міг потребувати.

— Не треба так суворо на неї, — тихо промовив Алберт і обняв Бетані за талію. Вона поклала голову йому на плече і заридала ще тужливіше.