Розділ «Рівно північ»

«ПОСЛУГИ АЕРОПОРТУ»

було написано на ній. Слова, які могли означати майже будь-що.

Кидаючи нервові погляди собі за спину, Креґ поспішив до тих дверей і спробував відчинити. Як і з дверима Служби безпеки аеропорту, ручка не повернулася, але й ці двері, коли він їх штовхнув, прочинилися. Креґ кинув останній погляд собі за спину, не побачив нікого і прикрив за собою двері.

Його проковтнула повна, суцільна темрява; тут він став таким же сліпим, як та мала, яку він підрізав. Креґ на це не зважав. Темряви він не боявся; фактично, він її радше любив. Якщо ви у темряві не з жінкою, ніхто не очікує від вас чогось аж такого видатного. У темряві вправність перестає бути бодай якимсь значущим чинником.

І що ще краще, тут те жвакання ленґоліерів звучить приглушено.

Виставивши руки, човгаючи підошвами, Креґ повільно намацував собі шлях уперед. Просунувшись так на три чи чотири кроки, він стегном наштовхнувся на щось тверде, на здогад, ніби край столу. Він опустив туди простягнуті руки. Так. Стіл. На мить він дозволив пальцям поширяти по столу, отримуючи втіху від знайомого спорядження білих комірців Америки: стосик паперів, кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ, край блотера, коробочка, повна скріпок, письмовий набір з ручками та олівцями. Він пробрався навкруг стола до його дальнього краю, де його коліно наштовхнулося на поручень крісла. Зманеврувавши тілом між столом і кріслом, Креґ усівся. Сидячи за столом, він почав почуватися ще краще. Він відчув себе самим собою — спокійним, упевненим у собі. Він намацав верхню шухляду і витяг її. Почав мацати всередині, шукаючи якоїсь зброї — чогось гострого. Рука майже зразу налапала канцелярський ніж для розпечатування листів.

Він його витяг, зачинив шухляду і поклав ніж на стіл собі по праву руку.

Так він з хвильку посидів, слухаючи глухий стукіт свого сколоченого серця і приглушений гул реактивних двигунів, а потім наново послав руки делікатно обмацувати поверхню столу, поки знову не відбулося їхнє спіткання зі стосом паперу. Взявши верхній аркуш, він підніс його до себе, але не побачив жодного проблиску білості… навіть коли тримав його просто перед очима.

«Все гаразд Креґґі-Веґґі. Просто посидь тут, у темряві. Сиди тут і чекай, поки не настане час діяти. Коли цей час прийде…»

«…я скажу тобі», — закінчив похмуро вже батько.

— Все гаразд, — промовив Креґ. Його пальці по-павучому перебралися до правого верхнього кута аркушу. Креґ почав акуратно надривати.

Риии-ип.

Спокоєм, немов прохолодною блакитною водою, заповнився його розум. Він упустив невидиму смужку на невидимий стіл і повернув пальці до верху аркуша. Все мусить бути чудово, просто чудово. Він почав потихесеньку фальшиво наспівувати:

«Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бі…»

Риии-ип.

«Просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі».

Тепер спокійний, умиротворений Креґ сидів і чекав, коли батько йому накаже, що він мусить робити далі, як він робив це багацько разів у дитинстві.

— Слухай уважно, Алберте, — сказав Нік. — Ми мусимо переправити її до літака, але для цього нам потрібні якісь ноші. На борту літака нічого такого нема, але тут вони мають бути. Де?

— Та ну, містере Гопвел, капітан Інґал таке мусить знати краще, ніж…

— Але капітана Інґала тут нема, — терпляче промовив Нік. — Мусимо впоратися ми самі.