Розділ «Рівно північ»

— Та нічогісінько збіса, — відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. — Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.

— Я думаю, це істерія, — мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.

Дайна відвернулася від вікна.

— Ви чуєте що-небудь? — передражнила вона. — Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. — Дайна зробила паузу, а потім додала: — Я думаю, це істерія.

— Дайно, що це ти таке говориш? — розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.

— Запитайте в них, — сказала Дайна. Голос у неї тремтів. — Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!

— Гаразд, — промовив Браян вражено. — Гаразд, Дайно. — А потім до Лорел: — Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.

— У тебе класний слух, золотко, — похвалила Бетані.

— Я чую те, що чую, — сказала Дайна. — І я таки чую щось отам. У тому напрямку. — Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. — І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.

Дон Ґефні нерішуче промовив:

— Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.

— Я не можу, — відповіла Дайна. — Але знаю, що воно ближче, ніж було. — Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. — Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.

— Дайно, — сказав Браян, — у літаку, яким ми прилетіли, майже закінчилося пальне.

— Тоді ви мусите його туди залити! — пронизливо закричала Дайна. — Воно наближається, невже ви не розумієте? Воно наближається і, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всі загинемо!

Голос у неї надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провісниця, не медіум, а тільки маленька дівчинка, змушена переживати свій жах у темряві, що була майже цілковитою.

Вона нетвердою ходою вирушила до них, її витримка зовсім пропала. Лорел вхопила Дайну до того, як вона встигла наштовхнутися на одну з тих направних линв, які позначали шлях до контрольно-пропускного пункту, і міцно її обняла. Вона намагалася втішити дівчинку, але ті останні слова дзвеніли луною в збентеженому, шокованому розумі Лорел:

«Якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо.

Ми всі загинемо».

Креґ Тумі почув, як та мала скиглійка десь там знову почала свій котячий концерт, але не звернув уваги. Він знайшов те, що шукав, у третій з відчинених ним шафок, позначеній викарбуваним на пластиковій стрічці прізвищем МАРКІ. На верхній полиці, визираючи з коричневого паперового пакета, лежав обід містера Маркі — сендвіч «субмарина»[134]. На нижній полиці акуратно, рядком, стояли повсякденні туфлі містера Маркі. Між полицями на одному гачку висіла проста біла сорочка і ремінь. З кобури на ремені стирчала рукоять службового револьвера містера Маркі.

Креґ розстібнув кобуру і витяг зброю. Він мало розумівся на зброї — на його око, це міг бути і 32-й, і 38-й, і навіть 45-й калібр, — але дурнем він не був, а отже, кілька секунд пововтузившись з револьвером, зумів відкинути барабан. Усі шість гнізд були заряджені. Він повернув барабан на місце, злегка кивнув, почувши «клац», а потім уважно обстежив район курка й обидва боки рукояті. Креґ шукав собачку запобіжника, але такого там, схоже, не було. Він поклав палець на спусковий гачок і трішки натиснув, поки не побачив, що курок разом з барабаном злегка ворухнулись. Креґ кивнув, задоволений.