Розділ «Рівно північ»

Нік знизав плечима. Він раптом здався втомленим і розгубленим.

— Чом би й ні, — промовив він. — Я вже починаю відчувати себе якимсь містером Робінзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.

Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора — також безживно закляклого. Алберт, Бетані і Боб Дженкінс йшли разом трохи позаду.

— Ви щось знаєте, правда? — спитав Алберт. — Що саме?

— Можливо, я щось розумію, — поправив його Дженкінс. — А можливо, й ні. Наразі я поки що притримаю язика за зубами… окрім однієї поради.

— Якої?

— Це не для вас; це для юної пані. — Він обернувся до Бетані. — Економте сірники. Така моя пропозиція.

— Що? — насупилася на нього Бетані.

— Ви мене чули.

— Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.

— Згоден, — сказав Дженкінс. — І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.

«Він знову грає Філо Крісті, чи як там його», — подумав Алберт.

Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.

— Легше на поворотах, гаразд? — попросила Лорел. — На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.

Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.

— Де містер Тумі?

— Хто? — перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.

— Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.

— Кому воно треба? — кинув Ґефні. — Зник з очей, зійшов і з думки.

Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.