Розділ «Рівно північ»

Він розвернувся, і враз, без попередження, Креґа вдарило найпотужнішим за все його доросле життя відчуттям самотності. Револьвер ніби поважчав, і рука, що його тримала, повисла. Тепер Креґ стояв з понуреними плечима, портфель обвис у його правій руці, а револьвер аеропортівського охоронця — в лівій. На обличчі застиг вираз крайньої, приниженої жалюгідності. І раптом йому навіявся один спогад, дещо таке, про що він не думав багато років: Креґ Тумі, дванадцятирічний, лежить, здригаючись, у ліжку і гарячі сльози течуть по його обличчю. В іншій кімнаті гучно грає стереосистема і його матір фальшиво гуде, підспівуючи п’яним голосом Мерріллі Раш[135]: «Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бі… просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі…»

Лежить там у ліжку. Здригається. Плаче. Не дозволяючи собі ані звуку. І думає: «Чому ти не можеш любити мене, не даси мені спокою, матусю? Чому ти не можеш просто любити мене і не даси мені спокою?»

— Я нікому не бажаю зла, — пробурмотів крізь сльози Креґ Тумі. — Я не бажаю, але це… це нестерпно.

У протилежному кінці кімнати висіли телемонітори — всі безживні. Якусь мить, поки він на них дивився, правда про те, що відбулося, що досі відбувається, намагалася вдертися в Креґа. Був момент, коли вона майже прорвалася крізь складну систему його невротичних захисних щитів до того бомбосховища, в якому він проживав своє життя.

«Усі померли, Креґґі-Веґґі. Весь світ вимер, окрім тебе і людей, які летіли в тому літаку».

— Ні, — простогнав він, падаючи на один зі стільців, що стояли довкола покритого пластиком кухонного столу в центрі кімнати. — Ні, це не так. Це зовсім не так. Я відкидаю цю ідею. Я абсолютно її відкидаю.

«Ленґоліери були тут, і вони повернуться, — включився його батько. Як завжди, поборовши голос матері. — Тобі краще вже зникнути звідси, коли вони з’являться… бо сам знаєш, що трапиться».

Авжеж, він знав. Вони зжеруть його. Ленґоліери зжеруть його цілком.

— Але я не бажаю нікому зла, — повторив він тужливим, безутішним голосом.

На столі лежала надрукована на мімеографі копія графіка чергувань. Креґ відпустив портфель і поклав револьвер на стіл поряд з собою. Він узяв той графік чергувань і якусь мить дивився на нього незрячими очима, а потім з лівого боку аркуша почав відривати довгу смужку.

Ри-ип.

Невдовзі, коли купка тонких смужок — мабуть, найтонших з усіх! — почала накопичуватися на столі, Креґ уже був загіпнотизованим. Але навіть тоді холодний голос батька не зовсім його полишив.

«Сам знаєш, що трапиться».

Розділ 5

Крижану тишу, яка застигла після застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкінс:

— У нас є певні проблеми, — почав він сухим голосом лектора в аудиторії. — Якщо Дайна щось чує — а після того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вірити, що вона дійсно щось чує, — нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаємо. Це одна проблема. Брак пального в літаку — це друга проблема.

— Там стоїть «727-й», — сказав Нік. — Затишно припасований до перехідного хобота. Браяне, ви вмієте на такому літати?

— Так, — відповів Браян.

Нік розвів руками в бік Боба і знизав плечима, немов говорячи: «Ось так: один вузол уже розв’язано».

— Припустімо, ми дійсно злетіли знову, і куди нам тоді летіти? — продовжив далі Дженкінс. — Ось вам і третя проблема.