Розділ «Рівно північ»

На наступних знімках пес і далі розвертався, заповнюючи кожний кадр щораз більше, аж поки не залишилося нічого, окрім самого пса — ані безбарвного плямистого газону, ані паркану, ані тротуару, ані тіні. Лише пес.

Який збирався напасти.

Який збирався вбити, якщо вдасться.

Пересохлий голос Кевіна доносився звідкись здалеку.

— Гадаю, він не любив фотографуватися, — промовив Кевін.

Короткий смішок Баті прозвучав як тріск в’язанки сухих галузок для розпалу, яку хтось переламав об коліно.

— Перемотай, — сказав містер Делеван.

— Ви ще раз хочете на це подивитися? — запитав Батя.

— Ні, лише останні десять секунд чи приблизно так.

Батя дистанційкою відмотав назад, потім увімкнув знову. Пес повернув голову, наче старий іржавий робот, що вже на ладан дихає, але ще й досі небезпечний, і Кевінові закортіло промовити до них: «Спиніться. Просто спиніться. Досить уже. Спиніться й поламаймо цю камеру». Тому що там було ще щось, правда ж? Щось таке, про що йому зовсім не хотілося думати, та невдовзі таки доведеться незалежно від його волі; він відчував, як воно проникало у його розум, наче широка спина кита.

— Ще раз, — сказав містер Делеван. — Кадр за кадром цього разу. Можете це зробити?

— Атож, — відповів Батя. — Клятий агрегат усе робить, хіба що не пере.

Цього разу один кадр, одне зображення зараз. Тепер це не було схоже на робота, принаймні не дуже. Це був радше химерний годинник, якому місце серед інших Батиних годинників. Круть. Круть. Круть. Голова повертається. Скоро на них знову дивитиметься безжальне, не-таке-вже-й-ідіотське око.

— Що це? — запитав містер Делеван.

— Що, де? — запитав Батя, наче й не знав, що це саме те, про що хотів побалакати з ним минулого разу Кевін. Та річ, він був переконаний, змусила хлопця знищити камеру раз і назавжди.

— Під його шиєю, — проказав містер Делеван, тицяючи пальцем. — На ньому нема нашийника чи бирки, але навколо його шиї щось є на шворці чи тонкій мотузці.

— Хто його зна, — незворушно відповів Батя. — Може, хлопчина знає. У молодих гостріший зір за наш, стариганів.

Містер Делеван повернувся до Кевіна.

— Можеш розібрати? — Він замовк. — Воно справді ледь помітне.

Подумки Кевін повернувся до того, що сказав йому батько, коли вони виходили з дому. Якщо вона тебе ніколи не запитає, то ти не повинен їй нічого казати… Саме так ми й чинимо у світі дорослих. І ось тепер він запитав Кевіна, чи може він розібрати, що то таке на шиї у пса. Кевін не відповів на запитання, він сказав щось зовсім інше. Воно справді ледь помітне. Так воно й було. А от той факт, що йому було відомо, що воно таке… що ж…