Розділ «Рівно північ»

Бібліотечний полісмен забирає руку. «Добре, — каже він. — Гляди з не зсабудь. Коли погані хлопцики або дівцатка зсабувають, я вбиваю їх».

Маленький Біленький Сем сповзає стіною і довго сидить під нею із заплющеними очима, чекаючи, що бібліотечний коп зараз знову його покарає або й просто вб’є. Йому хочеться плакати, але сліз уже нема. Наступного разу він заплаче над чимось аж через багато років. Нарешті він розплющує очі й бачить, що залишився сам у лігві бібліотечного копа серед кущів. Бібліотечний полісмен зник. Тут залишився тільки Сем зі своїм примірником «Чорної стріли», що лежав розгорнутий корінцем донизу.

Сем починає навкарачки видиратися на денне світло. Листя лоскоче його спітніле, заплакане обличчя, гілки шкребуть спину й ляскають його по скривдженій сідниці. Він підбирає «Чорну стрілу», але не для того, щоб занести її до бібліотеки. Сем більше ніколи не піде до цієї бібліотеки, до жодної бібліотеки — таку він дає собі обіцянку, поки повзе від місця покарання. Він обіцяє собі ще дещо: про цю жахливу подію ніхто й ніколи не дізнається, тому що Сем забуде, що вона взагалі сталася. Він відчуває, що зможе це зробити. Зможе, якщо дуже, дуже сильно постарається — і він почне дуже, дуже сильно старатися просто зараз.

Коли Сем вибирається з кущів, то озирається, наче маленьке скривджене звірятко. Він бачить дітей, що йдуть галявиною. Ніде не видно бібліотечного копа, але це, звісно, ні про що не свідчить, бо бібліотечному копові видно його. Від сьогодні бібліотечний полісмен завжди буде поруч.

Нарешті галявина спорожніла. Малий скуйовджений хлопчик, маленький Біленький Сем, рачкувато вибирається з кущів, його обличчя замурзане, а до волосся начіплялося листя. Висмикнута сорочка звисає під ним надутим животом. Його очі розширені, вирячені й уже не зовсім нормальні. Він обережно підходить до бетонних сходів, зіщулюється, кидає переляканий погляд на загадковий латинський девіз, вирізьблений над дверима, а тоді обережно кладе книжку на сходинку, неначе дівчина-сирота, що залишає свою безіменну дитину на порозі незнайомців. Тоді маленький Біленький Сем уже не йде, а біжить, він мчить через галявину, повернувшись спиною до відділення Громадської бібліотеки Сент-Луїса на Бріґґз-авеню, і біжить, але хоч як швидко він біжить, проте не може втекти від солодкого й цукрово-липкого смаку червоної лакриці на язиці й у горлі. Хоч як швидко він біжить, а бібліотечний Вовк, звісно, не відстає від нього, бібліотечний Вовк біжить просто за Семовим плечем, де його не видно, і шепоче: «Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії», — і він завжди це шепотітиме, шепотітиме роками, у тих темних Семових снах, яких він не пам’ятатиме. Вовк усе одно шепотітиме це, а Сем завжди тікатиме від нього й кричатиме: «То мій штраф сплачено? Сплачено? Боже милий, то його СПЛАЧЕНО ЧИ НІ?» А відповідь завше буде та сама: «Його ніколи не буде зсплацено, зсинку. Його ніколи не буде зсплачено. Ніколи. Нік…»

Розділ 14. Бібліотека (III)

Захід на посадку на ґрунтову смугу того, що Стен називав аеропортом Провербії, був труським і страшним. «Навахо» знизився, намацуючи спокійніший шлях між сердитих потоків повітря, і з брязкотом приземлився, струснувши Сема й Наомі востаннє. У цю мить у Сема вирвався змучений крик. Його очі широко розплющилися.

Наомі терпляче чекала на щось подібне. Вона одразу нахилилася до Сема, незважаючи на ремінь безпеки, що врізався їй у тіло, і обійняла його. Вона не звернула уваги на те, що Сем закрився від неї руками й інстинктивно хотів відхилитися, так само, як не звернула уваги на його перший після сну, неприємний і наляканий видих. Наомі заспокоювала чимало п’яниць, що тіпалися в нападах білої гарячки; теперішня ситуація ненабагато відрізнялася. Коли вона притислася до Сема, то відчула, як б’ється його серце. Здавалося, що воно підстрибувало й калатало просто під його сорочкою.

— Усе гаразд. Семе, усе добре — це я, ти прокинувся. То був просто сон. Ти прокинувся.

Якусь мить він іще намагався забитися в крісло глибше. По тому безсило зім’якнув. Сем підняв руки й обійняв її з панічною силою.

— Наомі, — сказав він сухим, здушеним голосом. — Наомі, ох Наомі, Господи милий, який же мені наснився жах, який страхітливий кошмар.

Стен зв’язався із землею по радіо, і хтось прийшов, щоб увімкнути посадкові вогні. Зараз літак рулив між ними до кінця смуги. Вони таки не змогли випередити дощ; краплі глухо барабанили по фюзеляжу. На передньому сидінні Стен горлав щось схоже на «Кемптонські перегони».

— Це був кошмар? — спитала Наомі й відхилилася від Сема, щоб зазирнути в його почервонілі очі.

— Так. Але це також правда. Це все правда.

— Там був бібліотечний полісмен, Семе? Твій бібліотечний полісмен?

— Так, — прошепотів він і зарився обличчям у її волосся.

— Ти знаєш, хто він такий? Тепер ти його знаєш, Семе?

Після довгої, довгої паузи Сем прошепотів:

— Знаю.

Стен Соумз глянув на Семове обличчя, коли вони з Наомі вибралися з літака, і відразу ж почав вибачатися.