Розділ «Рівно північ»

Я не повинен! Мені не можна!

Ти повинен спробувати наполегливіше, інакше надії нема.

— Мені вже треба йти додому, — пробурмотів Сем Піблз.

Наомі, яка відійшла пороздивлятися закрилки «навахо», почула його і повернулася.

— Ти щось казав?

— Нічого. То пусте.

— Ти дуже блідий.

— Бо дуже напружений, — різко сказав він.

Стен Соумз повернувся до них. Він показав великого пальця водієві вантажівки з паливом.

— Довсон каже, що можна позичити його машину. Я відвезу вас до міста.

— Ми могли б викликати таксі… — почав Сем.

Наомі похитала головою.

— Часу замало, — сказала вона. — Дуже вам дякуємо, містере Соумз.

— Ох, та дідько з ним, — Соумз осліпив її хлопчачою усмішкою. — Називайте вже мене Стеном. Ходімо. Довсон каже, що з Колорадо заходить область низького тиску. Я хотів би повернутися до Джанкшн-Сіті раніше, ніж почнеться дощ.

«Книгарня Пелла» містилася у великій, схожій на стайню будівлі на околиці ділового району Де-Мойна — цілковита протилежність мережевим книгарням із супермаркетів. Наомі спитала Майка. Її направили до столу для роботи з клієнтами, невеликої ятки, що нагадувала кабінку митної служби, між зоною, де продавали нові книжки, і більшою територією, де стояли старі.

— Мене звуть Наомі Гіґґінс. Ми говорили з вами по телефону трохи раніше.

— О, так, — сказав Майк. Він пошукав рукою на захаращеній полиці й узяв звідти дві книжки. Перша була «Улюбленими віршами американців», друга — «Порадником промовця» за редакцією Кента Ейделмена. Сем Піблз ніколи в житті не радів так сильно, побачивши дві книжки, і йому довелося боротися з поривом вихопити їх із рук продавця й притиснути до грудей.

— «Улюблені вірші» знайти легко. Але «Порадник промовця» перестали видавати. Гадаю, ми єдина книгарня звідси й до Денвера, де зберігся такий гарний примірник… окрім, звісно, бібліотечних екземплярів.

— Мені здається, що обидві просто чудові, — від щирого серця сказав Сем.

— Це для подарунка?