Розділ «Рівно північ»

Морт їй розказав, і наступні п’ять хвилин, поки він поволі прокидався, вони обговорювали дах; говорили про той старий дах так, неначе між ними все незмінно, усе так, як завжди було, так, наче наступне літо вони проведуть під новим кедровим ґонтом, достоту так, як минулі дев’ять літ вони проводили під старим кедровим ґонтом. «Дайте мені дах, дайте трохи ґонту, — подумав Морт, — і я балакатиму з цією сукою довіку».

Підтримуючи розмову й слухаючи себе, він відчував, як глибшає відчуття нереальності того, що відбувається. Він неначе знову занурювався в той стан напівпритомного, напівсонного зомбі, у якому взяв трубку, і врешті-решт зрозумів, що більше не може це витримувати. Якщо то було якесь змагання, щоб перевірити, хто найдовше зуміє вдавати, ніби останньої половини року не було взагалі, то він хотів визнати свою поразку. Дуже хотів.

Вона саме розпитувала, де Ґреґ збирається купувати кедрове покриття і чи залучатиме він бригаду з міста, коли Морт вклинився в потік її слів.

— Емі, чого ти дзвониш?

Запала коротка мовчанка, під час якої він відчував, як вона перебирає в голові різні варіанти відповіді, а потім відкидає їх, наче капелюшки міряє, і саме це і збурило в ньому давній гнів. То була одна з притаманних їй рис (одна з небагатьох), про яку він відверто міг сказати, що терпіти в ній цього не може. Ця абсолютно несвідома двоєдушність.

— Я ж тобі сказала, — врешті відповіла вона. — Хотіла поцікавитися, чи все в тебе добре. — Судячи з голосу, вона знову була збентежена і не впевнена в собі, а це зазвичай означало, що вона говорить правду. Коли Емі брехала, то це завжди звучало так, наче вона тобі розказує, що Земля кругла. — У мене виникло погане передчуття… я знаю, ти в них не віриш, але думаю, ти знаєш, що вони в мене бувають і що я в них вірю… правда ж, Морте? — У цих словах не було ані її звичної бравади, ані захисту шляхом нападу, ось що дивувало — Емі говорила ледь не благальним тоном.

— Так, я це знаю.

— Ну, то в мене було передчуття. Я саме готувала собі сендвіч на обід, і раптом здалося, що ти… що у тебе там не все добре. Я трохи перечекала, подумала, що минеться. Але не минулося. Тому я все-таки подзвонила. У тебе справді все гаразд?

— Так.

— І нічого не сталося?

— Ну, дещо таки сталося, — після кількох секунд внутрішньої суперечки відповів він. І подумав, що, можливо, навіть імовірно, Джон Шутер (якщо це його справжнє ім’я та прізвище, наполегливо додав розум) намагався розшукати його в Деррі перед тим, як приїхати сюди. Зрештою, саме там, у Деррі, Морт повинен був перебувати о цій порі року. Може, сама Емі Шутера сюди й відправила.

— Так я і знала. Ти поранився тією клятою бензопилкою? Чи…

— Нічого такого, що вимагало б госпіталізації, — з легкою посмішкою відповів він. — Просто дрібна неприємність. Емі, тобі ім’я Джон Шутер про щось говорить?

— Ні, а що?

Він тихо зітхнув крізь міцно зціплені зуби — від роздратування. Емі була дуже розумною жінкою, але чомусь між мозком і ротом у неї завжди ставалося коротке замикання. Морт пригадав, як колись розмірковував, чи не замовити для неї футболку з написом «СПОЧАТКУ ГОВОРЮ, ПОТІМ ДУМАЮ».

— Не кажи так зопалу «ні». Подумай, поміркуй. Це високий чолов’яга, футів із шість на зріст, і, на мій здогад, йому років сорок п’ять. Обличчя на вигляд старіше, але рухався він, як людина, якій близько сорока п’яти. Лице як у селянина. Обвітрене, засмагле, зморшкувате від сонця. Коли я його вперше побачив, то подумав, що він схожий на персонажа Фолкне…

— Морте, у чому річ?

Отепер усе минуле накотило на нього вповні; тепер він знову зрозумів, чому, попри весь свій тодішній біль і розгубленість, не піддався на власне бажання (яке переважно відвідувало його вночі) спитати в неї, чи не можуть вони бодай спробувати примирити між собою ті розбіжності, що були між ними. Морт здогадувався, що, якби він досить довго й наполегливо випрошував, вона б погодилася. Але факти — це факти; у їхньому шлюбі було набагато більше проблем, ніж продавець нерухомості. Ті вимогливі нотки, що з’явилися в її голосі, — ось іще один симптом того, що вбило їхні стосунки. «Що ти знову накоїв? — запитав… ні, зажадав тон її слів. — У що знову вляпався? Пояснюй негайно».

Він заплющив очі й, перед тим як відповідати, знову видихнув повітря крізь зціплені зуби. Потім розповів їй про Джона Шутера і Шутерів рукопис та власне оповідання. Емі чітко пам’ятала «Сезон сівби», але ніколи в житті не чула про чоловіка, якого звали Джон Шутер. (Прізвище не з тих, які легко забуваються, сказала вона, і Морт був схильний з нею погодитися[192].) І вона точно його не бачила.

— Ти впевнена? — не вгавав Морт.