Розділ «Рівно північ»

— Літак! — крикнув пронизливим, радісним голосом Алберт. І на секунду це нагадало Браяну того малюка у старому телесеріалі «Острів фантазій»[184]. Він ледь не вголос розсміявся.

— Я знаю, в чому різниця! Погляньте на наш літак! Він зараз такий самий, як і всі інші!

Вони обернулися й подивились. Довгу мить ніхто не промовив і слова; ймовірно тому, що ніхто не був здатний говорити. Той дельтівський «727-й», що стояв неподалік лайнера «Американської гідності» у Бенгорі, мав якийсь потьмарений, похмурий вигляд, якийсь такий менш реальний, ніж їхній «767-й». Тепер геть усі літаки — їхній «Боїнг» і літаки «Юнайтид ерлайнз», які вишикувалися поза ним біля перехідних хоботів, — були на вигляд яскравими, рівнозначно новими. Навіть у цій темряві фарба на них і фірмові логотипи немов вигравали.

— Що це означає? — запитав Руді, звертаючись до Боба. — Що це означає? Якщо все дійсно повернулося до нормального стану, де електрика? Де люди?

— І що це за гул? — вставив Алберт.

Той звук уже поближчав, став яснішим. Якесь бриніння, як сказала Бетані, але нічого електричного в ньому не було. Звучало так, немовби вітер дме через якусь відкриту трубу або якийсь нелюдський хор голосить в унісон одну горлову ноту: «ааааааа».

Боб похитав головою:

— Я не знаю, — сказав він відвертаючись. — Давайте підштовхаємо цю драбину на місце і зайдемо до…

Лорел вхопила його за плече:

— Ви щось знаєте! — заперечила вона. Голосом напруженим, нервовим. — Я бачу, що знаєте. Чому б вам не відкрити нам усім, що ви знаєте?

Якусь мить він вагався, перш ніж похитати головою.

— Я не готовий говорити про це зараз, Лорел. Спершу я хочу потрапити досередини і роздивитися там.

Їм довелося з цим погодитися. Браян з Албертом поставили на місце трап. Одна з його опор трохи покривилася, і Браян підтримував трап, поки вони один по одному піднімалися нагору. Сам він піднявся останнім, ідучи по протилежному від погнутої опори боку трапа. Всі його дочекалися, а потім разом пішли перехідним хоботом у термінал.

Вони опинилися у великому, круглому приміщенні з розташованими через рівні інтервали у єдиній, вигнутій дугою стіні посадковими проходами. Пустими примарами стояли ряди крісел, висіли темними квадратами горішні світильники, проте Алберт подумав, що тут він майже чує людські запахи… немов люди відбули звідси всі гуртом лише за пару секунд до того, як з перехідного хобота вигулькнули порятовані пасажири рейсу № 29.

Надворі продовжувало розбухати те хоральне бриніння, наближаючись, наче якась повільна, невидима хвиля: «ааааааааааааа…»

— Ходімо зі мною, — сказав Боб Дженкінс, без зусиль переймаючи командування їхнім гуртом. — Швидше, будь ласка.

Він вирушив у бік головної зали аеропорту, і решта вервечкою слідом за ним. Алберт з Бетані йшли разом, обіймаючи одне одного за талії. Щойно вони зійшли з покритої килимом підлоги посадкового залу «Юнайтид», опинившись у центральному залі, лунко застукотіли їхні підбори, наче тут їх ішло з пару дюжин людей, а не всього лише шестеро. Вони минали притьмарені, темні рекламні плакати на стінах: «Дивіться “Сі-Ен-Ен”», «Куріть “Мальборо”», «Їздіть “Герцом”», «Читайте “Ньюзвік”», «Подивіться “Діснейленд”».

А той звук, те горлове хоральне бриніння продовжувало зростати. Надворі Лорел була впевнена, що цей звук наближається до них із заходу. Тепер, здавалося, він просто тут, з ними, ніби ті співаки — якщо це дійсно співаки — вже прибули. Цей звук не лякав її, аж ніяк, але змушував шкіру на її руках і спині братися благоговійними дрижаками.

Вони підійшли до ресторану-кафетерію, і Боб завів їх туди. Не зупиняючись, він обійшов стійку і взяв із викладеної там купи тістечок одне. Спробував розірвати на ньому упаковку зубами… та згадав, що його зуби залишилися в літаку. Роздратовано стиха гмикнувши, він посунув тістечко через стійку Алберту.

— Займіться ви, — сказав Боб. Очі у нього тепер сяяли. — Швидше! Алберте! Швидше!