Розділ «Рівно північ»

Лорел похитала головою і показала через прохід на Дайну:

— Я залишуся з нею.

— Ви вже нічого не можете там зробити, самі знаєте, — сказав Нік. — Боюся, все тепер у руках Божих.

— Я це розумію, — сказала жінка, — але хочу залишитися.

— Гаразд, Лорел. — Він ласкаво зворушив долонею її волосся. — Таке гарне ім’я. Ви на нього заслуговуєте[165].

Вона подивились на нього і посміхнулася:

— Дякую.

— У нас призначене побачення з вечерею — ви ж не забули, чи не так?

— Ні, — сказала вона, так само усміхаючись. — Не забула і не забуду.

Нік нахилився і легким поцілунком торкнувся її губ.

— Добре, — мовив він. — І я також.

Він пішов у бік кабіни, а вона легенько притисла пальці собі до губ, немов утримуючи його поцілунок там, де було належне йому місце. Вечеря з Ніком Гопвелом — чорнявим, таємничим незнайомцем. Можливо, при свічках і з пляшкою якогось доброго вина. А потім ще поцілунки — справжні цілунки. Усе це задавалося таким, що могло відбуватися в якомусь з арлекінівських[166] любовних романів, які вона інколи читала. Ну то й що? То приємні історії, сповнені ніжних, безневинних мрій. Це не зашкодить, трішки помріяти, чи не так?

Звісно, ні. Але чому вона відчувала, що цій мрії навряд чи судиться справдитися?

Лорел розстібнула власний ремінь безпеки, перетнула прохід і приклала долоню дівчинці до лоба. Пропасний жар, який вона відчувала раніше, вщух; шкіра у Дайни тепер була восково-прохолодною.

«Мені здається, вона відходить», — сказав Руді якраз перед тим, як вони почали свій шалений розгін перед злетом. Тепер ці слова пригадалися Лорел, бемкнувши в її голові з болісною вагомістю дзвона. Дайна вдихала повітря дрібними ковтками, під ременем, що щільно притискав до рани складений зі скатерки тампон, ледь здіймалися й опадали її груди.

Лорел з безкінечною ніжністю прибрала у дівчинки з лоба волосся і подумала про той дивний момент у ресторані, коли Дайна потягнулася рукою і вхопила Ніка за джинси.

«Ви не вбивайте його… він нам потрібен».

«Це ти врятувала нас, Дайно? Ти поробила щось містеру Тумі, щоб врятувати нас? Ти якось змусила його принести в жертву своє життя заради нас?»

Лорел подумала, що, мабуть, щось на кшталт цього і сталося… і уявила собі, як, якщо це правда, ця маленька дівчинка, сліпа і важко поранена, приймала таке рішення у своїй темряві.

Вона нахилилася і по черзі поцілувала прохолодні, закриті повіки Дайни.