Розділ «Рівно північ»

Кінець злітної смуги 21 перетинали великі вихилясті переплетіння чорноти — а потім ті сліди, коли кулі, сходячись, помчали до Креґа Тумі, різко збочували в бік терміналу

«Здогадуюся, що їм не дуже часто трапляється живе м’ясо», — подумала вона і раптом відчула потяг блювати.

Після одного останнього, недовірливого погляду Нік Гопвел затріснув передні двері і наглухо їх замкнув. Він вирушив по проходу непевними кроками, хитаючись з боку в бік, наче п’яний. Обличчя в нього було — суцільні очі. По підборіддю струменіла кров; він глибоко прокусив собі нижню губу. Нік обхопив руками Лорел і втопив своє палаюче обличчя в ту улоговинку, де її шия зустрічалася з плечем. Вона обняла його і міцно стиснула.

У кабіні Браян швидко, як лишень наважився, додав форсажу і погнав «767-й» по руліжній доріжці з ледь не самовбивчою швидкістю. Східний край аеропорту тепер був чорним від куль, що дедалі прибували; кінець злітної смуги 21 уже цілком зник, щезав і світ поза нею. Тепер у тому напрямку під низьким склепінням білого, нерухомого неба лежав світ продертих чорних кривуль і повалених дерев.

Коли літак добіг до кінця руліжки, Браян ухопив мікрофон і закричав:

— Пристебніться! Пристебніться! Якщо хтось не пристебнутий, міцно тримайтеся!

Він трішечки пригальмував, а потім різко вивернув літак на злітну смугу 33. У ту ж мить він побачив таке, що змусило скулитися його розум: величезні ділянки світу, що лежав на схід від злітної смуги, величезні нерівні шматки самої реальності провалювалися крізь землю, наче вантажні ліфти, залишаючи замість себе великі безглузді клапті порожнечі.

«Вони зжирають світ, — подумав Браян. — Боже мій. Боже милостивий, вони пожирають цей світ».

Потім весь аеродром розгорнувся перед ним і лайнер рейсу № 29 знову націлився на захід, попереду пролягала відкрита, довга, порожня злітна смуга 33.

Коли «767-й» різко завернув на злітну смугу, розчахнулися горішні відсіки, розсіюючи вбивчим градом ручний багаж по всьому пасажирському салону. Бетані, яка не встигла пристебнутися ременем безпеки, кинуло на коліна Алберту Кавснеру. Алберт не помітив ні ваги теплої дівчини в себе на колінах, ні валізки «дипломат», що за три фути від його носа рикошетом відскочила від вигнутої стіни. Він бачив тільки темні, шпаркі плями, що перетинали злітну смугу 21 ліворуч від них, і ті лисніючі темні колії, які вони залишали по собі. Ці колії збігалися у велетенський колодязь чорноти там, де ще недавно була багажна платформа.

«Їх тягне до містера Тумі, — подумав він. — Чи до того місця, де був містер Тумі. Якби він не вийшов з терміналу, вони б натомість вибрали наш літак. Вони б могли зжерти його — і нас у ньому, — почавши з коліс».

Позаду нього тремтячим, благоговійним голосом Боб Дженкінс промовив:

— Тепер ми розуміємо.

— Що? — чудернацьки скрикнула, ніби їй дух забило, Бетані, сама не впізнаючи власного голосу.

Дорожній сак приземлився їй на коліна; Нік підняв голову, звільнив дівчину від сака і автоматично скинув його в прохід.

— Що ми розуміємо?

— Ну як же, що відбувається з сьогоднішнім днем, коли він стає вчорашнім, що відбувається з сучасністю, коли вона стає минувшиною. Все воно лише чекає — мертве, порожнє й безлюдне. Воно чекає на них. Воно чекає доглядачів вічності, які завжди біжать назирці, очищуючи полишений непотріб найефективнішим з можливих способом… пожираючи його.

— Містер Тумі знав про них, — промовила ясним голосом сновиди Дайна. — Містер Тумі каже, що вони ленґоліери.

А тоді двигуни «Боїнга-767» ввімкнулися на повну потужність і літак помчав злітною смугою 33.

Браян побачив перед собою, як дві кулі метнулися поперек злітної смуги, продерши поверхню реальності парою паралельних чорних колій, блискучих, як поліроване чорне дерево. Зупинятися було пізно. Пробігаючи через ті порожні місцини, «767-й» струсився наче пес на морозі, але Браян зумів утримати літак на злітній смузі. Він посунув уперед важелі тяги, втопивши їх, і дивився, як покажчик наземної швидкості піднімається до точки відриву.