Розділ «Рівно північ»

— Так і роби, синку. Це боронить від багатьох кошмарів. З тобою людина, яка це добре знає.

Алберт кивнув.

— Не занепадай духом, Козирю. Це все, що варто робити, — просто не занепадай духом, і все з тобою буде гаразд.

— Містере Гопвел?

— Так?

— Вам не важко було б мене більше так не називати? Зда… — Йому сперло дух, і він з силою прокашлявся. — Здається, мені це більше не подобається.

Вони вийшли з печери «Послуг аеропорту» через тридцять секунд. Нік ніс за ручку складені ноші. Коли вони підійшли до ряду таксофонів, Нік передав ноші Алберту, і той без слів їх прийняв. Скатертина лежала на підлозі футів за п’ять від Тумі, який тепер хропів, хапаючи повітря потужними неритмічними ривками.

Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нік мусив це побачити. Просто мусив.

Він підняв скатертину і витяг тостер. Один нагрівальний елемент застряг у пазу для хліба; інший вивалився на долівку. Циферблат таймера і ручка, якою посувають хліб, відпали. Один кут тостера ввігнувся досередини. Битий лівий бік перетворився на глибоку круглу вм’ятину.

«Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, — подумав Нік. — Дивовижно».

Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.

— Всього лише якийсь тостер, — чудувався він. — Я маю друзів, Алберте, — друзів професіоналів, — які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…

Алберт відвернув голову.

— Киньте його, — промовив він хрипко. — Я не можу його бачити.

Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.

— Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.

— Що ви збираєтеся робити?

— Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.

Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:

— Я вам не вірю.