Розділ сьомий

«Очевидно, я під східною баштою вілли», — здогадався Александер. Під стелею горіла електрична лампочка, яка, можливо, вмикалася автоматично, коли падав люк, але могло бути також, що внизу хтось є. Крім входу, крізь який Александер потрапив сюди, тут було ще троє дверей; залізна пожежна драбина зводилась прямо вгору і, мабуть, виходила аж у кімнату для нарад.

«Так воно, мабуть, і є, — вирішив Александер, — там якраз стоїть камін. Спеціальний колодязь прорізує всі поверхи, і драбина виходить десь біля каміна. Взагалі-то, якщо не рахувати отих дурних бляшанок, усе зроблено непогано; я виграв би дві години і значно легше добрався б сюди, якби спускався з кімнати для нарад».

«На пожежу — з водою й піском!» — закликав ще добре помітний напис на протилежних дверях. Александер відчинив їх. Як він розраховував, саме за цими дверима мав бути той підземний хід, з якого, за словами доктора Шерца, вийнято тисячу кубометрів землі. Та спочатку він потрапив у невеличке приміщення, що колись, мабуть, правило за «газовий шлюз». У кутку лежав запорошений пожежний шланг, забутий тут ще з війни. За «шлюзом» був підземний хід! Важко описати картину, що відкрилась перед Александером. Це було щось схоже на довгу трубу чи тунель. Хто не заглядав у таку трубу або не побував у тунелі, тому важко уявити цей підземний коридор. Він був весь зацементований, завширшки приблизно метр, висотою — в два метри; через певні інтервали в ньому горіли електричні лампочки. Кінця його не видно було, бо трохи далі коридор звертав убік.

Александер пішов цим коридором; йому було страшно, але впевненість, що кожен крок наближає його до мети, гнала його вперед. В одному місці коридор був трохи ширший, під стінами тут стояло кілька лавок, над якими був написаний заклик: «Неухильно виконуйте вимоги протиповітряної оборони!» Александер ніби навіч побачив незграбного чергового протиповітряної оборони — раніш двірника панської вілли, а тепер поважну персону, звичайно, наці, — як він невправною рукою виводить на стінах: «Спершу гасити пожежі, потім рятувати майно!», «Світло приваблює бомби!» — а потім, уже перед кінцем війни: «Наші стіни впадуть, але наших сердець не зломлять ніколи!» Однак «ланкастери» та «В-17» пощадили цю самотню віллу поблизу Ніколасзе, а її нові господарі розширили маленьке бомбосховище.

Александер пройшов уже чималу відстань, кроків півтораста, як йому вдарив у ніс запах сирої землі. Тут кінчалася зацементована частина коридора, далі стіни й стеля були обшиті дошками, між якими проглядала вкрита мохом земля. Раптом Александер почув за поворотом якийсь звук… помилки бути не могло: хтось іде. Але чи наближаються кроки, чи віддаляються, він не міг розібрати. Поки він гарячково обмірковував, як триматися під час неминучої зустрічі, і стояв, не рухаючись, розгублений і безпорадний, у світлі лампочки з’явився якийсь чоловік. Александер відразу впізнав його. Це був Боббі Копш, який кілька годин тому став найлютішим його ворогом. «Якобс доручив Копшу склеїти долари, оце він досі… — промайнуло йому в голові. — А може, він був у Рут?..»

Боббі підходив усе ближче. Їх розділяло вже метрів двадцять. За спиною Александера горіла електрична лампочка, тому Боббі неважко було впізнати його. Він зупинився, йому треба було добрих п’ять секунд, щоб усвідомити неждану появу Александера. Як і його дядько, він носив грубі парусинові штани, не особливо гарні, зате практичні. З правого боку на них була нашита глибока кишеня і з неї, як завжди, стирчав гайковий ключ, довгий, важкий, з гострими краями. Боббі вихопив ключ, стрибнув уперед і пожбурив ним на Александера.

Важкий ключ влучив Александерові в плече і ледве не перебив ключиці. Але він не відчув болю. Переляк і лють зробили його нечутливим, затьмарили розум. У нього лишився тільки один звірячий інстинкт — знищити, щоб не бути знищеним самому. Схопивши ключ, він рвонувся до Боббі і щосили вдарив його по голові. Дико скрикнувши, той упав.

Александер не затримувався біля нього: він боявся, що цей крик підніме на ноги весь «гарнізон» гаража. Він щодуху кинувся вперед і побачив праворуч двері, обшиті сталевими листами. Двері були замкнені. «Ключі у Копша», — майнула думка, — і він метнувся назад. Александер був як п’яний: ноги його бігли наче самі, незалежно від його волі, те ж саме було і з думками в голові. Він ніби збоку спостерігав себе і дивувався, що може ще бігти і думати. Біля Копша на землі блищали ключі, які, видно, вислизнули з кишені, коли він падав. Александер схопив їх і, задихаючись, побіг до дверей. Йому пощастило: першим же ключем замок відімкнувся.

Александер увійшов і намацав вимикач. Він іще володів собою настільки, що догадався замкнутися зсередини. В кімнаті він побачив креслярські дошки, граверні інструменти, стіл з телефоном, стопку паперу і щось схоже на друкарський верстат. «Ага, он воно що, — подумав він, дихаючи уже спокійніше, — цікаво! Але Рут тут нема».

Праворуч і ліворуч від нього були двері, які вели до приміщень, розташованих паралельно підземному ходу. Двері праворуч були замкнені. Якусь хвилину Александер підбирав ключі. Нарешті відімкнув. Не подумавши, що тут можуть бути сходи, він ступив у темряву — і на весь зріст простягся на купі паперу.

А Горн саме в цей час повертався з боку на бік у неспокійному сні. Гарячкові кошмари, яких він раніше ніколи не знав, тепер невідступно мучили його. Він раз у раз кидався, весь зрошений холодним потом, його нудило, серце шалено колотилось, боліла голова, і знову поринав у важкий сон, сповнений страшних кошмарів. Перед ним з’явився Рудольф з одутлуватим обличчям. Він затулився від Горна руками, які росли й росли до велетенських розмірів; пучки пальців на руках були чорні!

— О господи, — стогнав Горн, — я знаю, що мені верзуться дурниці, і все ж не можу позбутися їх… що ж це таке…

З’явилась голова Георга і засвітилася зеленим, жовтим, а потім зловісним червоним вогнем. Георг відкрив рот і дико, пронизливо закричав. Горн схопився. Цього не витримала б жодна людина! Напруживши всю свою волю, він розплющив очі. Сон зник, але пронизливий звук залишився. Ага, це дзвінок!

Горн схопився з ліжка, накинув халат. Була третя година ночі. За вікном клубочився густий туман, пронизаний якимсь таємничим сяйвом. Дзвінок замовк. «Треба глянути, що там», — вирішив Горн.

В передпокої він відщепнув ланцюжок, відімкнув спочатку звичайний, а потім англійський замок і повільно відхилив двері. Але за дверима нікого не було. Біля порога лежав лист. Горн підняв його.

Повернувшись до кімнати, він засвітив лампу і надірвав конверт. З нього випала маленька записка, написана друкованими літерами.

«Радимо Вам у Ваших власних інтересах, — прочитав Горн, — припинити розслідування потсдамської справи. На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру, що натрапили на інший слід. В суботу на Ваш рахунок у Німецькому банку буде переказано п’ять тисяч марок. В противному разі вам буде те саме, що й Ірінгсові!»

Підпису, звичайно, не було. Слова: «у власних інтересах», «Вюрцбургеру» і «п’ять тисяч марок» були підкреслені; записка була написана жирно, м’яким олівцем.

— Яке страшенне безглуздя! — пробурмотів Горн, що мав звичку іноді на самоті розмовляти вголос.

Але потім він прочитав лист іще раз і зупинився на Імені «Вюрцбургер»: «На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру…» — що це значить: «на знак своєї згоди»? Горн тільки тепер помітив, що аж тремтить від холоду. «Зараз піду на кухню і приготую собі чогось гарячого», — подумав він якось мимохіть і продовжував читати: «В противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові!» Але звідки знають про Ірінгса злодії з Потсдама? Хіба ж це не свідчить про те, що зломщики й фальшивомонетники, які вже не один рік порушують спокій у Західному Берліні, — члени однієї й тієї ж організації?