Розділ п’ятий

— Просити можеш теж, Уль. Просити і пропонувати — такі речі я завжди вислухаю. Навіть коли пропозиції безглузді.

— Маєш рацію, — ошелешив Якобса несподіваною поступкою доктор Шерц. — Щиро кажучи, моя пропозиція справді була не надто розумною. Тому я більше на ній не наполягаю, тобто я вже не думаю про те, щоб стрімголов тікати звідси.

Від цих слів Якобсові на хвилину відібрало мову. Шеф задумався. Нарешті він сказав:

— І що ж це так змінило твій настрій?

— Бездіяльність поліції. Вони там більше нічого не роблять. Видно, хтось нарешті сказав цьому Горну: «Куш!» Може, ще все обійдеться, Руді! Ти тільки подумай! Може, нам ще пощастить залишитись тут!

Це були саме потрібні слова, і доктор Шерц зрозумів: з цього треба було починати! Бо коли Якобс почув, що його позиція підкріплюється солідними (принаймні на вигляд) аргументами, його наче хто підмінив; де й поділися вся його злість і підозри. Він забув, що всього дві години тому застукав детектива, який зарисовував візерунок шин «крейслера»; забув усю непевність і загрозливість становища, в яке він завів свою банду стількома зухвалими й ризикованими наскоками. Якобс підступив до доктора Шерца і вп’явся в нього гострим поглядом.

— Це справді твоя щира думка, Уль?

— Так, — відповів той. — Звичайно, це моя думка.

Шеф подав йому руку:

— Тоді кінець, питання вичерпано. Так, це хороша ознака, коли людина визнає свою помилку… Гм… добре… — Якобс відкашлявся. — Що я ще хотів сказати… ага, знаєш, коли ми виберемося з цієї халепи, тоді та справа з… ну, ти розумієш… — він притишив голос, щоб його не почув племінник, — з розподілом виручки… Ми це владнаємо… тихенько, вдвох, певна річ…

— Сподіваюсь, що так, — сказав доктор Шерц і потис простягнуту руку шефа.

Боббі Копш тим часом сховав свій газовий пістолет у кишеню, підвівся і став поруч з дядьком.

— Давай теж помиримось, — ніяково сказав він і незграбно простяг руку новоспеченому фавориту. Доктор Шерц наче не бачив її. Він швидко встав, як директор, що кінчив аудієнцію, і поплескав Боббі по плечу.

— Нічого, нічого, хлопчику, — сказав він батьківським тоном; потім підняв на прощання руку і вийшов з кімнати.

За дверима Шерц швидко встромив руку в ліву кишеню піджака і намацав холодну металеву рукоятку крихітного плескатого браунінга. «Добре, що не довелось хапатись за нього, — думав він. — Миром завжди краще. „Драйзе“ він мені завтра віддасть… А непоганий був жест, коли я його кинув на стіл. Так Наполеон III під Седаном віддавав свою шпагу. Подібні сцени завжди справляють враження на примітивні натури…»

У бібліотеці в цей час горів торшер, який, звичайно, не міг рівномірно освітлити велику кімнату. Густа тінь від абажура вкривала всю стелю, зубчастий край її спускався по стінах мало не до підлоги. Середні двері, що вели в коридор, тільки знизу були трохи освітлені, але на них було ясно видно вчорашні пошкодження.

Рут замислено стояла посеред кімнати. Потім підійшла до дубового столика — під ногами затріщало скло — й сіла в крісло доктора Шерца. Він просив її почекати на нього тут і обіцяв передати якісь важливі новини для її батька. «Але ж він міг і сам йому все розповісти, адже вони близькі друзі», — думала Рут, і якесь неясне почуття знову застерегло її: краще було б не послухатись Шерца!

Руки її весь час мимовільно обмацували край стола, і раптом пальці натрапили на якесь заглиблення на нижній стороні товстої дошки, якусь дірочку. Рут нахилилась і спробувала роздивитись, що це таке. Це була дірочка від сучка, в глибині якої стирчав шматочок дерева, що піддавався під натиском пальця. Спробувати?..

Рут завагалась. Але ж вона мала намір вивчити всю обстановку вілли й ознайомитись з усім, що тут робиться! І навіть якщо зараз хтось ввійде, може, теж не буде нічого страшного. Вона знала, що Якобсові люди всі люблять її, і сподівалась, що ніхто не сприйме цього всерйоз: адже ніхто не знає, яка її справжня роль тут. Ніхто… крім доктора Шерца!

Рут мерзлякувато зіщулилась, хоч у кімнаті було тепло: парове опалення, за наказом Якобса, день і ніч підтримувало в будинку постійну температуру — вісімнадцять градусів. Вона квапливо зиркнула на свій малесенький золотий годинник. Двадцять хвилин до дев’ятої. Конференція в вежі почалась о сьомій годині. Звичайно такі наради тривали більше години, часом навіть дві або три. І все-таки є риск, що раптом увійде доктор Шерц. Можливо також, що ця кнопка зв’язана з потайним дзвінком…