Розділ перший

— Вмію.

— Гм…

Доктор Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака малесенький синій блокнотик і почав гортати його тремтячою рукою. Александер неспокійно постукував носком черевика по ніжці стола і зробив відкриття, що майже не відчуває пальців на ногах. «Нічого собі хильнув», — подумав він. Шерц згорнув блокнотик, сховав його і підвів очі:

— Так. Це підійде. Правда, вам доведеться залишити Гамбург і переселитись у східну зону. Ви на це готові?

— Звичайно. Хоч сьогодні.

— Я маю на увазі — чи є в вас тут які-небудь родичі?

— Батьків я втратив ще п’ять… ні, зачекайте, — шість років тому. У липні сорок третього Гамбург страшенно бомбували…

Доктор Шерц співчутливо кивнув головою.

— Сумно, дуже сумно. А якісь інші родичі або близькі друзі?

— Нема…

— А вас не лякає східна зона?

Александера це не лякало. Він тільки хотів знати, яку йому там дадуть роботу. Може, шофером? Так у нього ж тільки права третього класу…

— Ні, не зовсім шофером. Але це добре, що ви вмієте водити машину. Ми завтра про це поговоримо докладніше. Я усе влаштую, можете не турбуватись. А щоб завтра в нас були свіжі голови, ходімте вже звідси. Котра зараз година?

Александер, за звичкою, підняв лівий рукав, але годинника під ним не було. Це нагадало йому про ломбард, і він ніяково поглянув на сусіда.

Доктор Шерц підвівся і кивком покликав кельнера.

— На моєму пів на першу. Справді, час іти.

Коли вони йшли до виходу, піаніст зчинив справжню какофонію, йому вторував тільки барабан. Александерові здавалося, що він потопає у м’якому килимі, простеленому на сходах. Доктор Шерц дбайливо взяв його під руку.

Вулиця була майже безлюдна. Знявся гарячий вітер. Кроків за двадцять від них тьмяно світився газовий ліхтар. Під ліхтарем стояла маленька легкова машина. Коли вони підійшли, Александер з упертістю п’яного почав розбирати номер: КВ 097–345. Чи 097–435… Щось таке…

Десь вдалині загримів грім. Доктор Шерц ривком відчинив дверці й допоміг своєму новому знайомому залізти на заднє сидіння; в Александера на свіжому повітрі почали заплутуватись ноги. Загарчав стартер, машину смикнуло, і Александер відчув, що вона зрушила з місця. На чорному небі над напівзруйнованим містом спалахували зірниці.

«КВ, КВ… Виходить, берлінець…» — встиг іще подумати Александер.