Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в'язів аж до краю зеленого яру.
— Нагору… нагору!..
Уся родина обступила її ліжко.
— Ідіть собі, я полежу сама, — прошепотіла зона. Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп — то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон — усе глибше й глибше.
Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.
— Бабусю, послухай… не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!
Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев'яносто літ.
— Томе…
Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт.
— Томе, — ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся, — у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев'ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.
Потім вона покликала до себе Дугласа.
— Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?
Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні — то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.
— Дугласе, — прошепотіла вона, — ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.
— Гаразд, ба.
— Як настане квітень, озирнися і спитай: «Хто хоче латати покрівлю?» І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її… - Голос прабабусин поступово затих.
Дуглас плакав.
Прабабуся знову прочнулася.
— Ну-ну, ти чого це?
— Того, — відказав він, — що завтра тебе вже тут не буде.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кульбабове вино» автора Рей Дуґлас Бредбері на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рей Бредбері“ на сторінці 102. Приємного читання.
TextBook