Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

— Холлі, нам треба йти, — каже Ходжес. Він хоче вирушити додому до Сауберса. Де б зараз не перебував Піт, рано чи пізно він туди з’явиться.

— Добре… Напевно… — Вона зітхає. — Хоч їй уже під п’ятдесят і навіть за всіх тих стабілізаторів настрою, які вона приймає, Холлі як і раніше проводить занадто багато часу на емоційних американських гірках. Зараз світло в її очах меркне, і вона виглядає жахливо засмученою. Ходжесові її шкода, він хоче сказати їй, що передчуття, узагалі, рідко коли справджуються, але це не означає, що до них зовсім не слід прислухатися. Тому що ті деякі, які виконуються, по-справжньому безцінні. Не сказати, щоб перлина думки, але потім, коли вони залишаться наодинці, він так їй і скаже. Постарається хоч трохи пом’якшити гіркоту.

— Спасибі, що приділили нам час, містере Рікер. — Ходжес відчиняє двері. Повільно, ніби музика, яку чуєш у сні, доносяться звуки «Зелених рукавів».

— О Боже, — вигукує Рікер. — Стривайте!

Вони повертаються до нього.

— Піт справді звертався до мене, і не так давно. Але в мене зараз буває стільки учнів…

Ходжес киває.

— Але там не було нічого серйозного, ніякого юнацького Sturm und Drang[124]. Це була навіть приємна розмова. Я згадав про неї лише через те, що ви згадали цю книгу, міс Джібні. «Утікач». — Він скупо посміхається. — У Піта не було «одного друга». У нього був «один дядько».

Ходжес відчуває іскру чогось яскравого й гарячого, як запалений ґніт.

— Чим так цікавий його дядько, що він вирішив поговорити про нього з вами?

— Піт сказав, що у його дядька є «Утікач» з автографом автора. Він запропонував його Піту, бо Піт — великий шанувальник Ротстайна… Принаймні він так говорив. Піт сказав мені, що хоче продати цю книгу. Я запитав у нього, чи готовий він розлучитися з автографом свого літературного кумира, на що він відповів, що дуже серйозно це обмірковує. Він сподівався допомогти батькам відправити сестру в одну з приватних шкіл, не пам’ятаю, у яку саме.

— Чапел-ридж, — підказує Холлі. Її очі знову горять.

— Так, здається, туди.

Ходжес повільно повертається до парти.

— Розкажіть мені… нам… усе, що ви пам’ятаєте про цю розмову.

— Ну, це, власне все. Хіба що була одна річ, від якої прокинувся мій внутрішній уловлювач брехні. Він сказав, що його дядько виграв цю книгу в покер. Пам’ятаю, я подумав тоді: такі речі відбуваються в романах або в кіно, але не в житті. Але, звичайно ж, іноді життя справді наслідує мистецтво.

У Ходжеса вже крутиться на язиці очевидне питання, але Джером його випереджає:

— Він питав, до якого торговця книгами звернутися?

— Так, він до мене за цим і прийшов. У нього був із собою короткий список місцевих торговців, напевно, з інтернету. Я відрадив одного, із зіпсованою репутацією.

Джером дивиться на Холлі. Холлі дивиться на Ходжеса. Ходжес дивиться на Говарда Рікера і ставить питання, яке напрошується само собою. Ґніт у його голові вже яскраво палахкотить.