Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Оце вже ні! Уже майже вечір п’ятниці!

— Відтепер ти вчитимешся щовечора, — тихо проказав Дюссандер. — Починай з алгебри.

Тод вибалушив на нього очі — ненадовго, лиш на мить, потім знову їх опустив, щоб покопирсатися в рюкзаку й намацати підручник з алгебри. Але цього часу вистачило, щоб Дюссандер встиг угледіти в тих очах убивство. Не образно — у буквальному розумінні. Минуло вже багато років, коли він востаннє бачив той темний, палючий, пильний вираз очей. Але таке не забувається. Те саме він міг розгледіти у власних очах, якби під рукою було дзеркало того дня, коли він дивився на беззахисну хлопцеву потилицю.

«Я мушу захистити себе, — із деяким подивом відзначив про себе він. — Коли недооцінюєш когось, робиш це на свій страх і ризик».

Він цмулив бурбон, і гойдався, і дивився на те, як хлопець робить уроки.

Близько п’ятої вечора Тод попедалював додому на своєму велику. Він почувався геть знесиленим, розбитим, очі пекло, усередині закипала безсила лють. Щоразу, коли його погляд відривався від друкованої сторінки, від усього того нестямного, незрозумілого, хрінового й тупого світу множин, підмножин, упорядкованих пар і декартових координат, у кухні оживав деренчливий старечий голос Дюссандера. Крім цих моментів, він увесь час мовчав… тільки капці, що стукали по підлозі, доводили до сказу та порипувало крісло. Він сидів у ньому, як стерв’ятник, що чекає, коли жертва дійде до кондиції. Навіщо він узагалі в усе це вплутався? Як він міг у це вплутатись? Це ж гаплик, повний гаплик. Того дня він трохи відчув землю під ногами (частина теорії множин, через яку він так болюче перечепився до різдвяних канікул, стала на місце з майже чутним клацанням), але думати, що він надолужить достатньо матеріалу, щоб так-сяк витягти контрольну з алгебри наступного тижня бодай на «D», видавалося неможливим.

До кінця світу лишалося п’ять тижнів.

На розі він побачив блакитну сойку. Вона лежала на хіднику, кволо розтуляючи та стуляючи дзьоба. Марно силкувалася встати на свої пташині лапи й поплигати геть. Одне крило в неї було розчавлене, і Тод зрозумів, що її збила машина. Збила й відкинула на тротуар, мов фішку в грі. Одне око-намистина втупилося в нього.

Ще довго Тод на неї дивився, злегка стискаючи широкі ручки свого велосипеда. Повітря стало помітно прохолоднішим, де й поділося денне тепло. Холод пробирав до кісток. Його друзі, напевно, дуркували зараз на бейсбольному майданчику Бейба Рута: може, грали один-на-один чи скоріше тренувалися нашвидку, на «три-летить-шість-котиться» або роллі-битку. То вже була пора року, коли починали підготовку до серйозного бейсболу. У школі говорили про те, щоб відправити дитячу команду на змагання неформальної міської ліги. Татусів, охочих до того, аби вони грали, було предостатньо. Тод, звісно, буде за пітчера. Він був зіркою в Малій лізі — до минулого року, поки не доріс до Старшої малої ліги. Був би за пітчера.

То й що з того? Йому доведеться їм відмовити. Доведеться просто сказати:

— Народ, я вплутався в хрінзна-що з одним воєнним злочинцем. Жорстко тримав його за яйця, та раптом — ха-ха, нє, ви заре вмрете — раптом побачив, що він мене тримає за яйця так само міцно, як і я його. У мене почалися дивні сни, кидало в холодний піт. Оцінки полетіли під три чорти, я їх виправляв на картці, щоб предки не дізналися. А тепер мені вперше в житті тре’ гризти граніт науки. Але я не боюся, що мене посадять під замок. Боюся потрапити в колонію, от чого я боюся. А тому, народ, звиняйте, грати з вами цього року ніяк не зможу. Ви ж бачите, як воно все.

Квола посмішка (вельми схожа на дюссандерівську, а не на його колишню, на всі тридцять два) торкнула його губи. У ній не було ні краплини сонця, лише тінь. Не було веселощів, не було впевненості. Вона просто повідомляла: «Народ, ви ж бачите, як воно».

Із умисною неспішністю він покотив ровер уперед і переїхав сойку, дослухаючись, як тріщать, мов газетний папір, її пера, як хряскають маленькі порожнисті кістки. Розвернув велосипед і знову переїхав. Сойка ще смикалася. Переїхав ще раз. На передню шину налипла скривавлена пір’їна й крутилася разом із колесом, угору-вниз, угору-вниз. На той час пташка вже не ворушилася, пташка склеїла ласти, пташка відкинула копита, пташка полетіла у велетенський пташник на небесах, а Тод усе їздив туди-сюди по її розчавленому трупику своїм велосипедом. Так тривало хвилин зо п’ять, і весь цей час та квола посмішка не полишала його лиця. «Народ, ви ж бачите, як воно».

10

Старий стояв у притулку посередині довгого проходу й широко всміхався Дейву Клінґерману, котрий поспішав йому назустріч. Шалений гавкіт, що луною розлягався в повітрі, здавалося, анітрохи його не бентежив, а втім, як і сморід псини та сечі, а ще сотня різномастих дворняг, що дзявкали й скавуліли в клітках, кидалися на дверцята, билися об сітку. Клінґерман із першого ж погляду роздивився в старому собаколюба. Усмішка в нього була дуже мила й приязна. Він обережно простягнув Дейву розпухлу покручену артритом руку, і Клінґерман потис її, теж украй делікатно.

— Здрастуйте, сер! — підвищуючи голос, привітався він. — Шумно тут у нас, здуріти можна, правда?

— Та нічого, — сказав старий. — Не страшно. Мене звати Артур Денкер.

— Клінґерман. Дейв Клінґерман.

— Дуже радий знайомству, сер. Я прочитав у газеті… й очам не повірив… що ви тут роздаєте собак. Може, я неправильно зрозумів. Та ні, я напевно все неправильно зрозумів.

— Ні, це правда, роздаємо, — кивнув Дейв. — Тих, кого ніхто не забирає, доводиться знищувати. Шістдесят днів — от і все, що нам надає штат. Дуже шкода. Ходімте в мій офіс. Там тихіше. Та й пахне краще.