Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Я, звісно, не знаю, що то було — оте особисте й ірраціональне. Знаю одне: що двадцять вісім арештантів того вечора, коли рештки денного світла розчинялися в темному небі пізньої зими, слухали гризню між Нортоном і Ричем Ґоньяром, і всі ми: суворорежимники й довготерміновики, на чиїх очах приходили й западали в небуття адміністрації, агресивні блатні самці й солоденькі тишки-слабаки — усі ми знали, що начальник Семюел Нортон щойно перетнув межу, яку інженери полюбляють називати «деформацією в момент руйнування».

І Богом клянуся, у мене було дуже виразне відчуття, ніби я чую, як десь регоче Енді Дюфрейн.

Зрештою Нортон таки змусив худого дрища з нічної зміни полізти в ту діру за плакатом із Ліндою Ронстадт. Дрища звали Рорі Тремонт, і в плані розуму він зірок не хапав. Може, він думав, що йому за це «Бронзову зірку»[39] дадуть, чорт його зна. Як виявилося згодом, добре, що Нортон узяв когось приблизно Ендіної статури й зросту. Якби туди запхали когось товстозадого (як більшість наглядачів), він би застряг у дірці — точняк, як те, що Господь зелену траву зробив. І, може, і досі б там стирчав.

Тремонт поліз, обв’язавшись навколо пояса нейлоновою мотузкою, яку хтось знайшов у багажнику своєї машини, й озброївшись великим ліхтариком з акумулятором на шість вольтів. На той час Ґоньяр, який вже передумав звільнятися й здавався єдиним, хто зберіг здатність ясно міркувати, відкопав десь план тюряги. Я добре знав, що він міг на них побачити, — стіну, яка в поперечному перерізі мала вигляд сендвіча. Уся стіна була десять футів завтовшки. Внутрішня й зовнішня секції мали десь по чотири фути товщини. А посередині одну від одної відділяло два фути порожнечі, і повірте, то було м’ясо… у багатьох розуміннях.

З діри долинув голос Тремонта, якийсь порожній і мертвий.

— Начальнику, тут щось смердить.

— Не зважай! Лізь далі.

Нижня частина ніг Тремонта щезла в дірі. А за мить зникли й ступні. Промінь ліхтарика тьмяно стрибав по стінах лазу.

— Начальнику, тут дуже сильно смердить.

— Я сказав, не звертай уваги! — гаркнув на нього Нортон.

У відповідь долинув розпачливий голос Тремонта:

— Смердить лайном. Господи, це воно і є, це лайно, о Боже, випустіть мене звідси я зараз виригаю… От лайно це лайно… о Буоооже… — Звук, що супроводжував останнє слово, ні з чим не можна було переплутати: Рорі Тремонт позбувся усього, що з’їв на обід і вечерю.

Ну, для мене то вже був край. Більше я стримуватися не міг. Увесь той день — та де там день, усі останні тридцять років, — зненацька навалилися на мене, і я зареготав. Я сміявся, тримаючись руками за живіт, боячись луснути, сміявся так, як не сміявся ще ніколи з тих пір, як перестав бути вільною людиною. Я й не сподівався, що колись зможу так заливатися сміхом у цих сірих стінах. І Боже милий, як же це було приємно!

— Заберіть його звідси! — заверещав начальник Нортон, а я так реготав, що навіть не розумів, кого він має на увазі: мене чи Тремонта. Я просто сміявся, дриґав ногами, притримував живіт. Я не зміг би припинити, навіть якби Нортон пригрозив, що застрелить мене на місці. — Заберіть його ГЕТЬ!

Що ж, друзяки й сусіди, піти довелося мені. Прямцем униз, у карцер, де я й пронидів наступні п’ятнадцять діб. Довгенько. Але час від часу я згадував бідолашного старого не-надто-розумного Рорі Тремонта, котрий волав: «От лайно це лайно», — а потім думав про те, як Енді Дюфрейн прямує на південь у власному авто, вбраний у вишуканий костюм, і не міг стримати сміху. Ті п’ятнадцять діб в одиночці я провів, практично стоячи на вухах. Може, тому що якась частина мене була з Енді Дюфрейном. Енді Дюфрейном, який вимастився в лайні та вийшов з іншого боку чистим. Енді Дюфрейном, який прямував у бік Тихого океану.

Про решту всього, що сталося того вечора, я дізнавався від півдюжини джерел, хоча дізнаватися там особливо не було чого. Напевно, Рорі Тремонт після того, як вивалив обід і вечерю, вирішив, що втрачати йому все одно нічого, і поповз далі. Впасти в шахту між внутрішнім і зовнішнім сегментами стіни тюремного блока йому не загрожувало — вона була така вузька, що Тремонту довелося протискатися вниз. Згодом він розказував, що не міг вдихнути на повні груди, тому дихав потроху, а ще відчув, що таке бути похованим живцем.

На дні шахти він побачив велику каналізаційну трубу, під’єднану до чотирнадцяти туалетів у блоці номер п’ять. То була керамічна труба, яку проклали там тридцять три роки тому, і вона була розбита. Біля дірки із зазубленими краями Тремонт знайшов скельний молоток Енді.

Енді вибрався на свободу, але це було нелегко.

Труба була ще вужча, ніж шахта, якою щойно спустився Тремонт, — два фути в діаметрі. Рорі Тремонт у неї не поліз, і, наскільки мені відомо, ніхто інший теж. Бо проповзти нею — то, либонь, було щось збіса неймовірне. Поки Тремонт оглядав діру й скельний молоток, із труби вискочив пацючара — завбільшки з цуцика кокер-спаніеля. Тремонт притьмом видряпався назад у камеру Енді. Чисто тобі мавпа по жердині.

Енді проліз у ту трубу. Може, він знав, що відходи з неї витікають у струмок на болотистому західному боці, за п’ятсот ярдів поза стінами в’язниці. Думаю, знав. План тюрми не був засекречений, й Енді, напевно, якось примудрився на нього глянути. Він був мужик доскіпливий, мусив знати чи довідатися, що каналізаційна труба, яка виходила з блока номер п’ять, була останньою в Шоушенку, не під’єднана до нової каналізації, а ще мусив знати, що або він тікає до середини сімдесят п’ятого, або не тікає взагалі, бо в серпні цей корпус також мали під’єднати до нової каналізації.