Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Якби я був на його місці, думка про той ключ згризала б мене зсередини. На його місці, якби я міг бодай на дві години за ніч склепити повіки, то вважав би себе найщасливішим із людей. Бакстон був менш ніж за тридцять миль від Шоушенку. Так близько й так далеко.

Я досі думаю, що найліпше було б йому найняти адвоката й спробувати знову запустити судовий процес. Що завгодно, аби тільки вирватися з чіпких лап Нортона. Може, Томмі Вільямсу й можна було заткнути рота, усього-на-всього перевівши його на м’який режим із відпустками та іншими шнягами, але я в цьому не був упевнений до кінця. Може, добрий старий упертюх-адвокат із Міссісіпі зумів би його розколоти… і, може, тому адвокату навіть не довелося б занадто сильно потіти. Вільямсу Енді по-справжньому подобався. Я періодично нагадував Енді про ці моменти, а той тільки всміхався, думками перебуваючи десь далеко (це видно було по очах), і казав, що думає над цим.

Очевидячки, над багатьма іншими речами він теж думав.

Тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року Енді Дюфрейн здійснив утечу з Шоушенку. Його не піймали, і навряд чи колись піймають узагалі. Думаю, що Енді Дюфрейна більше не існує. Але в містечку Зихуатанехо, що в Мексиці, мабуть, є чолов’яга, якого звати Пітер Стівенс. Імовірно, він керує новісіньким маленьким готельчиком цього року, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого від народження Господа нашого.

Дванадцятого березня тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року двері камер у блоці номер п’ять відчинили о шостій тридцять ранку, як це роблять завжди в усі дні, крім неділі. І, як завжди в усі дні, крім неділі, мешканці тих камер вийшли в коридор і вишикувалися в дві шеренги, а двері камер із грюкотом позачинялися за їхніми спинами. В’язні одразу ж помарширували до головних дверей п’ятого блока, де їх порахували двоє наглядачів, перед тим як відправляти вниз, на сніданок з вівсянки, яєчні й жирного бекону.

Усе йшло згідно зі встановленим порядком — аж поки біля головних дверей арештантів не порахували. Їх мало бути двадцять дев’ятеро. Натомість виявилося двадцять вісім. Після дзвінка начальнику варти блок номер п’ять дістав дозвіл вирушати на сніданок.

Начальник варти, не надто поганий хлоп, якого звали Ричард Ґоньяр, та його помічник, веселе мудило Дейв Беркс, прожогом прибігли в п’ятий блок. Ґоньяр по черзі відчиняв двері камер, і вони з Берксом разом ішли коридором, волочачи кийки по ґратах, тримаючи напоготові пістолети. У таких випадках, як цей, найчастіше буває так, що комусь уночі стало зле, так зле, що він навіть із камери вранці вилізти не може. У більш рідкісних випадках хтось помирав… чи заподіював собі смерть.

Та цього разу, замість хворого чи померлого, вони знайшли загадку. Бо жодного чоловіка ніде не було. У блоці номер п’ять було чотирнадцять камер, по сім з кожного боку коридору, і всі вони стояли порівняно охайно прибрані (за срач у камері в Шоушенку карали тимчасовою забороною відвідин) й зовсім порожні.

Найперше, про що подумав Ґоньяр, — наглядач помилився під час переклички або ж його розіграли. Тому, замість того, щоб після сніданку відправляти арештантів на роботу, їх повернули в камери. Усі раділи й перекидалися жартиками — будь-яка перерва у звичній рутині була за свято.

Двері камер повідчинялися, в’язні зайшли всередину, двері позачинялися. Якийсь клоун викрикнув:

— Я вимагаю адвоката, я вимагаю адвоката, ви нами тут командуєте, наче в якійсь клятій тюрмі!

— Заткнися, або я тебе заткну, — гаркнув Беркс.

— Беркі, я твою жінку затикав, — не вгавав Клоун.

— Ану всі заглухли, бо цілий день будете тут сидіти, — докинув Ґоньяр.

Він і Беркс знову пішли вздовж коридору, перелічуючи носи. Далеко йти не довелося.

— Чия це камера? — спитав Ґоньяр у нічного наглядача з правого боку.

— Ендрю Дюфрейна, — відповів правобічний, і більше нічого казати не треба було. Тієї самої миті рутина скінчилася. Надувна куля злетіла вгору.

В усіх кінах про тюрму, які я бачив, коли в’язень дає драпака, запускають виючу сирену. У Шоушенку ще ніколи такого не було. Перше, що робив Ґоньяр, — зв’язувався з начальником. Другим кроком було обшукати територію в’язниці. Третім — повідомити в поліцію штату в Скарборо про можливу втечу арештанта.

Такий був порядок. Про те, що треба обшукати камеру підозрюваного у втечі, пункту не було, тому ніхто цього й не зробив. У той час ні. Та й навіщо? То був випадок, коли все, як на долоні. Маленька, квадратна камера, з ґратами на вікнах і ґратами на висувних дверях. Параша і порожні нари. І декілька симпатичних камінців на підвіконні.

А ще, звісно, плакат. Уже з Ліндою Ронстадт[38]. Плакат просто над нарами. У тому місці протягом двадцяти шести років незмінно висіли різні плакати. І коли хтось (як виявилося, начальник Нортон власною персоною — так поетично взяла гору справедливість) під нього зазирнув, усім одібрало мову від жаху.