Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Але вже ввечері в себе в камері я знову відчув себе арештантом. Увесь той задум тепер видавався безглуздим, а в уявній картинці, на якій синя вода вихлюпувалася на білий пісок, було більше жорстокості, ніж дурості, — вона риболовецьким гачком встромилася мені в мозок і тепер смикала. Я просто не вмів носити те невидиме пальто так, як його носив Енді. Тієї ночі уві сні мені привидівся великий чорний камінь зі скляною поверхнею посеред сіножаті, камінь у формі велетенського ковадла. Я силкувався підняти камінь, щоб витягти з-під нього ключ. Але клята каменюка була надто здоровенною й не піддавалася.

А десь на відстані валували гончі пси — вони вже наближалися.

І це, напевно, підводить нас до теми втечі з в’язниці.

Звісно, час від часу в нашій маленькій щасливій родині таке коїться. Але розумні люди не перелазять через мур, ні. Тільки не в Шоушенку. Прожектори світять усю ніч, їхні довгі білі пальці промацують відкриті поля, що впритул підходять до в’язниці з трьох боків, і смердюче болото з четвертого боку. Зрідка арештанти-таки перемахують через мур. І їх майже всіх ловлять у світлі прожекторів. А якщо ні, то ловлять, коли вони самі намагаються зловити машину на шостому чи дев’яносто дев’ятому шосе. Якщо хтось пробує пішки перейти поля, його неодмінно помітить якийсь фермер і по телефону повідомить тюремникам місце, де його бачив. Арештанти, які перелазять через мур, дурні. Шоушенк, звісно, не Каньйон-ситі[34], але в сільській місцевості мужика, що скаче сракою по купинах у сірій піжамі, видно, мов таргана на весільному торті.

За багато років (може, це й дивно, а може, й не дуже) найуспішніше втекти вдавалося тим, хто скористався моментом. Деякі втекли, заховавшись у візку з простирадлами. Такий собі сендвіч з білою булкою й арештантом. Коли я тільки-но тут з’явився, таких випадків було чимало, але за роки, що минули, цю лазівку більш-менш прикрили.

Знаменита програма «З-за мурів — світу» начальника Нортона теж мала свою частку втікачів. Ці хлопці вирішили, що слово праворуч від тире їм подобається більше, ніж те, що ліворуч. І знову ж таки, у більшості випадків це сталося незаплановано. Кидаєш свій ківш для збирання чорниць і стрімголов летиш у кущі, поки вертухай відлучився до машини випити склянку води чи коли двоє вертухаїв занадто захопилися суперечкою про те, хто з «Бостон петріотс»[35] скільки ярдів пробіг і вирвався вперед.

У п’ятдесят дев’ятому «ззамурівці» копали картоплю в Саббатусі. Було третє листопада, уже майже все вигребли з землі. При них був наглядач — Генрі П’ю (він уже не належить до нашої щасливої маленької родини, можете мені повірити). Він сидів на задньому бампері одного з пікапів для картоплі й топтав свій обід, тримаючи на колінах карабін, коли раптом із туманного холодного пообіддя неквапом вийшов прекрасний (ну, так мені сказали, але іноді люди про таке прибріхують) олень. П’ю рвонув за ним. Перед очима в нього одна за одною мчали картинки, як він вішає трофейну голову в кімнаті відпочинку. А тим часом троє його підопічних просто встали й пішли. Двох згодом схопили в Лізбон-Фолз, у залі більярдних автоматів. А третього не знайшли й донині.

Але найгучнішим, напевно, був випадок Сида Недо. Це сталося ще п’ятдесят восьмого, і я думаю, перевершити Сида не вдасться більше нікому й ніколи. Сид був надворі, розкреслював поле для суботньої тюремної гри в бейсбол, коли о третій годині дня всередині пролунав гудок, що сигналізував про нову зміну для наглядачів. Паркувальний майданчик розташовано за подвір’ям для прогулянок, по той бік головних воріт, які приводяться в дію електрикою. О третій ворота відчиняються, і наглядачі, що заступають на зміну і навпаки, зливаються в єдиному потоці: ляскають один одного по спинах, гнуть матюки, обмінюються новинами про свої очки в боулінгу й травлять бородаті расистські анекдоти.

Сид просто покотив свою малювальну машину у ворота, лишаючи за собою на землі тридюймову базову лінію — від третьої бази на подвір’ї аж до канави на протилежному боці траси шість, де згодом і знайшли ту машину перекинутою, у купі вапна. Не питайте мене, як він це провернув. На ньому була тюремна роба, зріст — шість футів два дюйми[36], він крокував, лишаючи за спиною хмару вапняного пилу. У мене є лише один варіант — то все-таки була друга половина п’ятниці, і наглядачі, у яких закінчилася зміна, були дуже щасливі, що йдуть, а наглядачі, що заступали на зміну, були зажурені, що заступають, тому перша компанія не вистромлювала голів із вапняної хмари, а остання не підводила похнюплених носів… тому старий Сид Недо прослизнув між цими двома компашками.

Наскільки я знаю, Сид ще й досі в мандрах. Протягом стількох років ми з Енді Дюфрейном по-доброму сміялися з неперевершеної втечі Сида Недо, а коли почули про той літак, який викрали в повітрі заради викупу, ну той, де один хлоп із парашутом вистрибнув через задній люк, Енді клявся вздовж і впоперек, що Ді-Бі Купер — то несправжнє ім’я, насправді його звуть Сидом Недо.

— А в кишені в нього, напевно, лежала жменя вапна, на щастя, — сказав тоді Енді. — От везучий курвин син.

Але ви ж розумієте, що такі, як Сид Недо, чи той хлоп, який безборонно злиняв із картопляного поля в Саббатусі, — вони ніби тюремну версію Ірландської лотереї[37] виграли. Просто собі шість різних щасливих випадків, які так-сяк склеювалися докупи потрібної миті. А такий пацан, як Енді, міг дев’яносто років ждати, але не дочекатись омріяної нагоди.

Може, пам’ятаєте, як я давненько вже згадував про чувака, якого звали Генлі Бекус, бригадира пральні. У Шоушенк він втрапив двадцять другого і за тридцять один рік умер в тюремному лазареті. Втечі й спроби втечі були для нього як хобі — може, тому що сам він так і не насмілився зробити цей ривок. От він міг розказати тобі сотню різних схем. Усі вони були для психів, і всі їх так чи інакше пробували здійснити в Шенку. Найбільше я любив оповідку про Бівера Морисона, засудженого за злам із проникненням, який намагався в підвалі номерної фабрики з нуля зібрати планер. Схему апарата він запозичив із книжки, виданої десь так у тисяча дев’ятисотому році, під назвою «Путівник сучасного хлопчика з розваг і пригод». Бівер примудрився зібрати його й не спалитися (принаймні так легенда мовить), а потім виявилося, що двері підвалу замалі й клята машинерія в них не пролізе. Генлі переповідав цю байку так, що живіт можна було надірвати від реготу. І таких історій він знав дюжину — ні, дві дюжини. Таких само кумедних.

Що стосувалося деталей шоушенківських утеч, то Генлі знав їх так досконало, що міг назвати розділ і вірш. Якось він мені сказав, що за його термін в’язні здійснили понад чотириста спроб дати драла, і це тільки ті, про які йому було відомо. Ви просто задумайтесь на хвильку, перш ніж кивнути головою й читати далі. Чотири сотні спроб утекти! Це виходить, по дванадцять і дев’ять десятих спроб на кожен рік, який Генлі Бакус провів у Шоушенку й вів їх облік. Клуб «Спроба втечі місяця». Звісно, більшість тих афер були халтурою, чимось такого штибу, коли наглядач хапає горопашного довбограника, що крадькома пробирається на вихід, попід лікоть і гарчить: «І куди це ти, везучий гівнюче, зібрався?»

За словами Генлі, десь шістдесят із цих спроб він би оцінив як більш серйозні й серед них назвав «тікання з в’язниці-1937», за рік до того, як у Шенку з’явивсь я. Тоді саме споруджували нове адміністративне крило, і чотирнадцятеро арештантів, скориставшись будівельним обладнанням в погано замкненому сараї, вибралися на волю. Увесь південний Мен тоді на вухах стояв через цих чотирнадцятьох «запеклих головорізів», більша частина яких були налякані до смерті й не знали, куди йти далі, як не знає заєць на шосе, коли світло фар прибиває його до асфальту й назустріч мчить велетенська вантажівка. Жоден із тих чотирнадцяти далеко не втік. Двох застрелили на місці — цивільні, не полісмени й не працівники тюрми. Але не втік жоден.

А скільки їх справді втекло між тридцять восьмим, коли за ґрати сів я, і тим днем у жовтні, коли Енді вперше згадав у розмові зі мною про Зихуатанехо? Якщо скласти докупи мої відомості й те, що знав Генлі, то, мабуть, десятеро. Десятеро, яким вдалося піти. І я здогадуюся, що принаймні половина з цих десятьох нині відбуває термін в інших закладах нижчої освіти, таких як Шенк, хоча, звісно, це не те, про що можна знати напевно. Бо тюрма затягує. Коли забрати в людини свободу й навчити жити в камері, то ця людина наче втрачає здатність мислити просторово. Вона — мов той заєць, про якого я згадував, застиглий у світлі фар вантажівки, яка от-от його розчавить. Найчастіше арештант, щойно відкинувшись, іде на якусь тупезну роботу, де в нього не буде ні найменшого шансу чогось добитись… а все чому? Бо так він швидше повернеться назад, за мури. Туди, де він розуміє, що до чого.

Енді був не такий. На відміну від мене. Побачити Тихий океан, звісно, хотілося, але я боявся, що коли насправді туди потраплю, то перелякаюся на смерть — через усю ту безмежну велич.

Хай там як, той день нашої розмови про Мексику та про містера Пітера Стівенса… саме того дня в мене з’явилися підозри, що в Енді є план зникнення. Я всією душею надіявся, що він буде обережний, але грошей на те, що його задум увінчається успіхом, не поставив би. Бо, бачте, у начальника Нортона Енді був під мікроскопом. Для Нортона Енді не був мертвою колодою з номерком. У них були, так би мовити, робочі взаємини. А ще в Енді був розум і була душа. Нортон поставив собі за мету використати перший і знищити другу.

Як на волі трапляються чесні політики (ті, що лишаються відданими тим, хто їх купив), так і в тюрмі бувають чесні наглядачі. І якщо ви непоганий психолог, маєте трохи добра й охоту його пороздавати, то, думаю, цілком зможете прикупити собі достатньо «гляділок-в-інший-бік», щоб мати перепочинок. Я не та людина, яка вам скаже, що ніхто ніколи такого не провертав, але Енді Дюфрейн був не тією людиною, яка могла таке втнути. Бо, як я вже казав, за ним стежив Нортон. Енді про це знав, і вертухаї, звісно, теж.

На програму «З-за мурів — світу» Енді ніхто б не висунув, бо всі кандидатури мав схвалити начальник Нортон. Та й до таких, хто б спробував провернути спокійну втечу Сида Недо, він не належав.