Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Жодну з них не публікували до появи цієї книги, жодну я навіть не подавав до друку. Чому? Бо в кожній з них від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — підрахунок не точний, але все ж близько до істини. Скажу вам так: від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — це кількість, яка навіть найхоробрішого письменника-фантаста змусить здригнутися й зіщулитися в чоботях. Раз і назавше встановленого визначення, що таке роман чи оповідання, не існує (принаймні з огляду на кількість слів). Та й не повинно існувати. Проте коли письменник наближається до позначки в двадцять тисяч слів, він знає, що країна оповідання залишилася позаду. Аналогічним чином, коли перетинає маркер у сорок тисяч слів, то вже заглиблюється у край романної прози. А кордони смуги землі, що лежить між цими більш упорядкованими регіонами, доволі невизначені, але певної миті письменник стривожено прокидається й розуміє, що він підійшов чи підходить до дуже страшної місцини, літературної бананової республіки під назвою «повість», де править бал анархія.

З художнього погляду в повісті нема зовсім нічого поганого. Звісно, у циркових потворах теж нема нічого поганого, от тільки за межами цирку ви чомусь бачите їх украй рідко. Річ у тім, що існують чудові повісті, однак їх традиційно можна продати лише на «жанрових ринках» (це їхня ввічлива назва, а є ще неввічлива, однак точна — «гето-ринки»). Ви можете продати гарну детективну повість у журнали «Ellery Queen’s Mystery Magazine» чи «Mike Shayne’s Mystery Magazine», гарну науково-фантастичну повість — у «Amazing» чи «Analog», а може, навіть у «Omni» чи в «The Magazine of Fantasy and Science Fiction». За іронією, є також ринки для гарних повістей у жанрі жаху: один із них — згаданий вище «The Magazine of Fantasy and Science Fiction», ще один — «The Twilight Zone». А ще існують різні антології моторошних оповідок, наприклад, серія «Тіні», яку публікувало видавництво «Даблдей», а редагував Чарльз Л. Ґрант.

Але щодо повістей, які можна назвати лише словом «мейнстримові» (це слово навіює такий самий депресняк, як і «жанрові»)… ох, що стосується конкурентоспроможності, то ви у великій халепі. Ви понуро дивитеся на свій рукопис від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів, відкриваєте пиво й чуєте в голові голосочок, гиденький, із сильним акцентом. «Буенос діас, сеньйоре! Як вам переліт на “Революційних авіалініях”? Вам подобацця дюже-дюже сильний, сі? Ласкаво просити до повісті, сеньйоре! Вам сильний-сильний подобацця тут! Осьо дешевий сигари! Порнокартинки! Піднімайте ноги, сеньйоре, ваша хісторія ще бути тут довго-довго… кепаса! Ах-ха-ха-ха!» Депресуха.

Колись давно (журливо промовив він) справді існував ринок для таких оповідок. Виходили магічні журнали, такі як «The Saturday Evening Post», «Collier’s» та «The American Mercury». Для цих та інших подібних часописів головним продуктом була фантастика. А якщо історія виявлялася задовгою для одного випуску, її розбивали на три частини (чи п’ять, чи дев’ять). Про згубну ідею «сконденсованого» чи «стислого» роману тоді ще ніхто не знав («Плейбой» та «Космополітен» зробили з цієї непристойності цілу шкідницьку науку: тепер весь роман можна прочитати за двадцять хвилин!), оповіді давали необхідний для неї простір, і навряд чи я один такий, хто може згадати, як цілий день чекав, коли листоноша принесе новий випуск «Post», у якому обіцяли нове оповідання Рея Бредбері чи повинен був вийти останній епізод найновішого роману Кларенса Баддінгтона Келланда[180].

(Нетерплячка робила з мене легку мішень. Коли на вулиці нарешті показувався поштар — він жваво крокував зі своєю шкіряною сумкою через плече, вдягнений у літні шорти й літній пробковий шолом від сонця, — я зустрічав його на початку доріжки, пританцьовуючи на місці, наче мені припекло в туалет, і відчував, що серце ось-ось вистрибне з грудей. А він жорстоко посміхався й вручав мені рахунок за електрику. І більш нічого. У мене все обривалося всередині. Та зрештою він міняв гнів на милість і віддавав мені мій «Post»: на обкладинці — усміхнений Ейзенгауер, портрет пензля Нормана Роквела, стаття Піта Мартина про Софі Лорен, «Я кажу, що він чудовий» від Пет Ніксон про — ага, вгадали — її чоловіка Ричарда; і, авжеж, історії. Довгі, короткі, а ще останній епізод роману Келланда. Слава Господу!)

І таке ставалося не лише вряди-годи. Таке ставалося кожного сраного тижня! Того дня, коли приходив «Post», я був найщасливішою дитиною на всьому східному узбережжі.

Журнали, що публікують довгі фантастичні твори, існують і донині — серед них «Atlantic Monthly» та «The New Yorker». Ці два часописи особливо співчувають публікаційним проблемам письменника, котрий створив (не будемо казати «розродився», щоб не відсилало до слова «незаконнонароджений») повість на тридцять тисяч слів. Проте жоден із цих журналів не був у захваті від моєї писанини, простої, як двері, не дуже літературної, а часом і відверто незграбної (хоч визнавати це мені збіса боляче).

Та в якомусь розумінні саме ці якості (попри те, що похвалятися тут нема чим) забезпечили моїм романам такий успіх. Більшість із них — це просте чтиво для простих людей, літературні відповідники «біґ-маку» й великої картоплі з «Макдональдсу». Я здатен розпізнати елегантну прозу й належним чином її сприймати, проте самому таке писати мені важко чи навіть нереально (поки я переживав становлення як письменник, моїми ідолами були м’язисті романісти, чий прозовий стиль можна було охарактеризувати в діапазоні від жахливого до неіснуючого: такі хлопи, як Теодор Драйзер і Френк Норис). А якщо від ремесла романіста відняти елегантність, то в підсумку виявиться, що стояти він може лише на одній міцній нозі, і та нога — вагомість. Унаслідок цього я завжди старався, як міг, забезпечити вагомість. Іншими словами: не можеш бігати, як чистокровний скакун, то покажи, на що спроможний твій розум. (Голос із балкона: «Який розум, Кінг?» Ха-ха, дуже смішно, хлопче, усе, ти можеш іти).

А в результаті всього цього я з цими повістями, які ви щойно прочитали, опинився в загадковому становищі. Зі своїми романами я вже дійшов до тієї стадії, коли люди кажуть, що Кінг міг би й свій список білизни для пральні опублікувати та продати, якби схотів (а деякі критики стверджують, що саме цим я останні вісім років і займався). Але ці історії я опублікувати не міг, бо вони були задовгі, щоб бути короткими, і закороткими, щоб бути по-справжньому довгими. Якщо ви розумієте, про що я.

— Сі, сеньйоре, я розуміти! Роззувайте свій взуття! Пийте дешевий ром! Скоро вийти шумовий оркестр «Медікор Революсьйон» і заграти поганий каліпсо[181]! Ви дюже-дюже подобаєцця! Ви мати час, сеньйоре! Ви мати час, бо я думати, ваша хісторія бути…

…тут ще довгий час, ага, ага, супер, іди собі деінде, скинь якусь маріонеткову імперіалістичну демократію.

Тож зрештою я вирішив довідатися, чи схочуть «Viking» (мій видавець творів у палітурках) та «New American Library» (видавець книжок у м’яких обкладинках) зробити книжку, у якій будуть історії про втечу з тюрми, про старого сича та юного хлопця, що влипли у бридкі взаємини й паразитують один на одному, про квартет сільських хлопчаків, які вирушили у мандрівку заради відкриття, та чудернацький жахастик про молоду жінку, рішуче налаштовану всупереч усьому народити своє дитя (а може, то історія про клуб, який насправді зовсім не клуб). Видавці дали добро. І саме так я спромігся витягти ці чотири довгі оповідки з бананової республіки повістей.

Сподіваюся, вони вам дюже-дюже подобаєцця, мучачос і мучачас.

О, і ще одне про стереотипи, та й прощатимуся.

Десь так із рік тому говорив зі своїм редактором (не Біллом Томпсоном, це вже мій новий редактор, чудовий хлопчина, Алан Вільямс його звуть — розумний, тямущий, здібний, але його вічно викликають присяжним кудись у глибокі кишки Нью-Джерсі).

— «Куджо» класний, — каже Алан (редакторську працю над тим романом, історією про кудлатого песика, щойно було завершено). — Ти вже думав над тим, що робитимеш далі?

І знову дежа-вю. У мене вже була ця розмова.

— Ну, так, — кажу я. — Трохи думав…

— Розкажи.

— А як би ти поставився до книжки з чотирьох повістей? Більша частина, якщо не всі вони, — це просто звичайні історії. Що ти про таке скажеш?