Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Там, нагорі, багато кімнат?

— О, так, сер, — пильно дивлячись мені у вічі, промовив він. — Надзвичайно багато. Людина може там загубитися. Правду кажучи, люди вже там губилися. Подеколи мені здається, що вони йдуть на багато миль уперед. Кімнати й коридори.

— А входи та виходи?

Його брови ледь помітно піднялися.

— О так. Входи та виходи. — Він чекав, але я вирішив, що вже запитав достатньо — і наблизився до самісінького краю чогось такого, що могло позбавити мене розуму.

— Дякую, Стівенз.

— Будь ласка, сер. — Він простягнув мені пальто, і я опустив руки в рукави.

— Інші історії ще будуть, правда?

— Тут, сер, завжди будуть історії.

Той вечір уже в минулому, а моя пам’ять відтоді нітрохи не поліпшилася (та коли людина доживає до мого віку, навряд чи буває інакше), але я дуже чітко запам’ятав той страх, що пронизав мене, коли Стівенз відчинив дубові двері, холодну певність, що я зараз побачу той чужопланетний ландшафт, моторошний, весь у тріщинах, залитий кривавим світлом двох сонць, які могли сісти за обрій, і настала б невимовна темрява, що тривала б годину, чи десять годин, чи десять тисяч років. Я не можу це до ладу пояснити, але скажу вам, що той світ існує — я так само певен цього, як Емлін Маккерон був упевнений, що відокремлена голова Сандри Стенсфілд дихала. І впродовж тієї нескінченної секунди я думав, що двері відчиняться і Стівенз викине мене в той світ, і тоді я почую, як за мною хряскають, зачиняючись, двері… навіки.

Та натомість я побачив Тридцять п’яту вулицю та «радіо-кеб», що стояв біля бордюру, дихаючи струмками вихлопів. На мене накотила хвиля безмежного полегшення.

— Так, історії будуть завжди, — повторив Стівенз. — Добраніч, сер.

Вони справді були. І, може, досить-таки скоро я розповім вам ще одну.

Післямова

На зустрічах із читачами мене найчастіше запитують «Де ви берете ідеї?» (це, можна сказати, запитання номер один у списку), однак друге місце, поза сумнівом, посідає от що: «Невже ви, крім жаху, більше нічого не пишете?» Коли я відповідаю заперечно, то важко сказати, що відчуває той, хто запитував: полегшення чи розчарування.

Якраз перед публікацією «Керрі», мого першого роману, я одержав листа від свого редактора Білла Томпсона. Він радив мені починати вже думати, що ми зробимо на біс (трохи дивно, можете сказати ви, думати про наступну книжку ще до того, як вийшла перша, але підготовка публікації роману за часом триває стільки ж, скільки пост-продакшн фільму. На той час ми вже досить довго жили з «Керрі» — майже рік). Я притьмом надіслав Біллові рукописи двох романів, один називався «Блейз», а інший — «Друге пришестя». Перший було написано одразу ж після «Керрі», поки перша чернетка «Керрі» лежала в шухляді столу й визрівала. А другий я написав протягом того року, коли «Керрі» по-черепашому, крок за кроком, повзла до публікації.

«Блейз» був мелодрамою про здорованя-злочинця, практично розумово відсталого, який викрадає немовля, щоб вимагати викуп у багатеньких батьків… а потім сам прив’язується до того немовляти. «Друге пришестя» — мелодрама про вампірів, які захоплюють маленьке містечко в штаті Мен. І те, і те по суті було літературним наслідуванням: «Друге пришестя» — «Дракули», а «Блейз» — «Про мишей і людей» Стейнбека.

Я думаю, Білл був ошелешений, коли до нього приїхали ці рукописи, одним великим пакунком (деякі сторінки «Блейза» я друкував на зворотному боці рахунків за молоко, а рукопис «Другого пришестя» тхнув пивом, бо за три місяці до того хтось вилив на нього карафку «Блек лейбла», коли ми святкували Новий рік), — як жінка, що бажала букетик квітів, а чоловік узяв і купив їй оранжерею. Обидва рукописи разом заважили на п’ятсот п’ятдесят сторінок через одинарний інтервал.

Обидва їх він прочитав за наступні два тижні (за допомогою монети зітріть захисне покриття з редактора і знайдіть святого), а я поїхав у Нью-Йорк з Мену, щоб відсвяткувати публікацію «Керрі» (квітень 1974 року, друзі й сусіди, — Леннон був живий, Ніксон досі тримався на посаді президента, а в малого, який це пише, ще не було в бороді жодної сивої волосини), а ще поговорити про те, яка з двох книжок буде наступною… якщо взагалі якась буде.

У місті я пробув кілька днів, і це питання ми обговорювали три-чотири рази. Остаточне рішення було прийнято на розі вулиць — Парк-авеню та Сорок четвертої. Ми з Біллом стояли й чекали, коли переміниться світло, спостерігаючи, як таксі заїжджають у той смердючий тунель чи що воно таке (той, що наче прорили прямісінько в будівлі «Пан-Америкен»). І Білл сказав: