Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Сестро! — гукнув я. — Нема часу. Візьміть у «швидкій». Дитина зараз вийде.

Медсестра слухняно змінила напрям, ковзаючись у крижаній каші у своїх білих туфлях на каучуковій підошві. А я повернувся до міс Стенсфілд.

Замість уповільнитися, «локомотив» набирав обертів… а потім її тіло ще раз напружилося й закам’яніло. Знову показалася голівка. Я чекав, що вона ковзне назад, але цього не сталося. Дитина виходила з лона матері. Зрештою, потреби в щипцях не було. Немовля мало не вилетіло мені в руки. На його голеньке скривавлене тільце сипав мокрий сніг — і то був хлопчик, не помітити статевих ознак було важко. Його шкіра парувала від холоду, і чорний крижаний вечір відбирав рештки материнського тепла. Скривавлені кулачки мляво хитнулися; маля тоненько й жалібно пискнуло.

— Сестро! — на всю горлянку заволав я. — Воруши сракою, суко! — Казати таке було неприпустимо, але на якусь мить мені здалося, що я знову у Франції й за хвилину над нашими головами знову засвистять снаряди, посиплють, шурхочучи, як та невблаганна пороша. Пекельно застрекочуть кулемети. З темряви виникатимуть німці, вони бігтимуть, і ковзатимуться, і лаятимуться, і вмиратимуть у бруді й димному тумані. «Дешева магія, — подумав я, дивлячись, як звиваються, крутяться й падають на землю тіла. — Але твоя правда, Сандро: це все, що в нас є». І то був якраз той момент мого життя, джентльмени, коли я вперше і востаннє впритул наблизився до божевілля. — СЕСТРО, ЗАРАДИ БОГА, ШВИДШЕ!

Маля знову писнуло — так тихенько, розгублено! — та й замовкло. Пара від його шкіри вже здіймалася ледь помітними цівочками. Я притулився ротом до його личка, вдихаючи запах крові та м’який вогкий аромат плаценти. Дмухнув повітря немовляті в рот і почув, як відновлюється нерівний шелест дихання. І раптом виявилося, що медсестра вже стоїть поряд, тримаючи ковдру в руках.

Вона вже простягнула її мені. Та враз відсмикнула руку.

— Докторе, а що… а що, як це монстр? Чудовисько якесь?

— Дай мені ковдру, — наказав я. — Зараз же дай ковдру, сержанте, поки я тобі, падло таке, голову на сраку не натягнув.

— Так, докторе, — цілковито спокійно відповіла медсестра (ми маємо дякувати Богу за жінок, джентльмени, за жінок, які так часто все розуміють, просто не намагаючись зрозуміти) і простягнула мені ковдру. Я загорнув дитину і передав їй.

— Гляди не впусти, сержанте, бо свої нашивки в мене з’їси.

— Так, докторе.

— Це, сержанте, дешева, сука, магія, але це все, з чим нас залишив Господь.

— Так, докторе.

Я дивився, як вона дріботить із дитиною на руках до лікарні. Юрба на сходах розступилася, даючи дорогу. Потім сам зіп’явся на ноги й відступив од тіла на крок назад. Його дихання, як і в немовляти, стало уривчастим… зупинилося… знов уривчасте… спинилося…

Я позадкував. Нога на щось натрапила. Я розвернувся. Її голова. І, неначе за велінням якоїсь зовнішньої сили, я опустився на коліно й перевернув ту голову. Очі були розплющені — ті горіхові очі, що завжди дивилися так прямо й були сповнені життя та рішучості. Проте рішучість нікуди не поділася. Джентльмени, вона мене бачила.

Її зуби були стиснуті, губи розтулилися. Крізь губи та зуби швидко просочувалося вперед-назад дихання — вона «локомотивила». Очі ворухнулися, зіниці трохи перекотилися вліво, неначе хотіли краще мене бачити. Губи розійшлися. Вони беззвучно вимовили три слова:

— Дякую, докторе Маккерон.

І я їх почув, джентльмени, але не з тих вуст. Вони пролунали на певній відстані — за двадцять футів од мене. Із голосових зв’язок. А що її язик, губи й зуби, за допомогою яких ми формуємо слова, перебували переді мною, то замість слів вийшла невиразна модуляція звуку. Та їх було дев’ять, дев’ять чітких звуків, як дев’ять складів у тому реченні:

— Дякую, докторе Маккерон.

— Прошу, міс Стенсфілд, — сказав я. — Це хлопчик. — Її губи ще раз ворухнулися, і з-позаду мене долинуло тонке примарне: