Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Міс Стенсфілд… Сандро, якщо дозволите… коли вам потрібна допомога, якщо я можу чимось зарадити…

Вона забрала руку. Якби я взяв її за праву замість лівої, може, цього б і не сталося. Я не був у неї закоханий, я вам уже казав, але тієї миті відчував, що можу покохати. Я був на межі. Можливо, якби я взяв її за праву руку замість тієї, на якій була облудна обручка, і якби вона дозволила потримати себе за руку трохи довше, щоб я встиг зігріти її своїм теплом, тоді я, може, б і закохався.

— Ви хороший, добрий чоловік. Ви вже й так чимало зробили для мене й моєї дитини… а ваш метод дихання — це, узагалі, набагато ліпша магія, ніж ця жахлива обручка. Адже це він вберіг мене від ув’язнення за обвинуваченням у навмисному пошкодженні майна.

Невдовзі по тому вона пішла, а я підійшов до вікна, щоб провести її поглядом по вулиці до Медисон-авеню. Господи, як же я нею захоплювався тієї миті! Така тендітна, така юна, з таким добре помітним уже животом — та все ж не було в ній ні краплини несміливості чи полохливості. Вона не дріботіла вулицею, а вільно йшла — так, ніби мала повне право займати місце на хіднику.

Коли вона зникла з мого поля зору, я повернувся до столу. Та раптом мій погляд упав на фотографію в рамці, що висіла на стіні біля мого диплома, і моїм тілом пробіг страшний безконтрольний дрож. Уся моя шкіра, навіть на лобі й тильному боці долонь, від холоду взялася сиротами. Найзадушливіший страх усього мого життя накрив мене білим саваном. Я помітив, що хапаю ротом повітря. То був момент віщого прозріння, джентльмени. Не сперечатимуся зараз, чи таке взагалі буває. Я знаю, що буває, бо зі мною це сталося. Лише одного разу — того спекотного пообіддя у вересні. І я молю Бога, щоб більше таке не повторювалося.

Ту фотографію зробила моя мати, того дня, коли я закінчив медичний факультет. На ній я стояв перед меморіальною лікарнею, тримаючи руки за спиною, і всміхався на всі тридцять два, мов дитина, якій щойно подарували цілоденний квиток на атракціони в парку Пелісейдз. Ліворуч від мене було видно статую Гаррієт Вайт. І хоч на фотографії вона була обрізана десь починаючи із середини гомілки, на ній можна було чітко роздивитися п’єдестал і той напрочуд безсердечний напис — «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Саме біля підніжжя статуї першої дружини мого батька, просто під тим написом, менш ніж через чотири місяці помре Сандра Стенсфілд. Коли вона прийде в лікарню народжувати, з нею станеться безглуздий нещасливий випадок.

Тієї осені вона помітно непокоїлася через те, що народжуватиме без мене — що я поїду кудись на Різдво чи не зможу прийти за викликом. Частково її лякало те, що пологи в неї прийматиме лікар, який не зважатиме на її бажання застосувати метод дихання і натомість дасть їй нюхати газ чи зробить спінальну анестезію.

Я запевняв її, як міг. У мене не було причин їхати з міста, не було сім’ї, яку я міг відвідати на свята. Моя мати померла за два роки до того, а іншої рідні я не мав, окрім незаміжньої тітки в Каліфорнії… а їздити потягами мені не до душі, сказав я міс Стенсфілд.

— А вам буває самотньо? — спитала вона.

— Інколи. Але здебільшого я занадто зайнятий, щоб цим перейматися. Ось, візьміть. — Я нашкрябав на картці свій домашній номер телефону і простягнув їй. — Якщо у вас почнуться пологи, а по телефону відповідатиме диспетчер, зателефонуйте мені за цим номером.

— О ні, я не можу…

— Ви хочете застосувати метод дихання чи бажаєте потрапити до рук костоправам, які вирішать, що ви божевільна, і дадуть вам наркоз, коли ви почнете дихати «локомотивом»?

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Гаразд. Переконали.

Та поки осінь простувала своїм шляхом, і різники на Третій авеню вже рекламували свої ціни за фунт м’яса «молодих соковитих бичків», мені ставало дедалі більш зрозуміло, що душа в Сандри Стенсфілд не на місці. Її справді попросили покинути помешкання, де вона квартирувала, коли я з нею познайомився, тож вона переїхала у Вілідж. Але це (хоч щось) обернулося їй на користь. Вона собі навіть роботу знайшла. Сліпа жінка, що мала доволі непоганий прибуток, найняла її, щоб приходила двічі на тиждень, виконувала неважку роботу по господарству, а потім читала їй твори Джин Стратон-Портер і Перл Бак[175]. Сандра розквітла, її щічки порожевіли, як буває з більшістю здорових жінок в останньому триместрі вагітності. Але на обличчі лежала тінь. Я розмовляв з нею, і часом вона відповідала з затримкою… а одного разу, коли не відповіла зовсім, я підвів очі від записів, які робив, і побачив, що вона дивним, сонним поглядом роздивляється ту фотографію в рамці біля мого диплома. Мене знову пробрав мороз… а її відповідь, що не мала жодного зв’язку з моїм запитанням, анітрохи не заспокоїла.

— Докторе Маккерон, у мене є таке передчуття… іноді воно дуже сильне… що я приречена.

Дурне мелодраматичне слово! А проте, джентльмени, у мене з вуст готова була зірватися відповідь. «Так, я теж це відчуваю». Я, певна річ, прикусив язика. Лікарю, який вимовляє такі слова, слід негайно зібрати інструменти й книги з медицини, виставити їх на продаж і задуматись про кар’єру сантехніка чи тесляра.

Натомість я сказав їй, що вона не перша вагітна жінка, яку навідують такі думки, і, авжеж, не остання. Сказав, що ці погані передчуття — така поширена річ, що лікарі навіть назву їм насмішкувату вигадали. «Синдром Долини смертної тіні». Здається, я вже про нього сьогодні згадував.

Міс Стенсфілд дуже серйозно кивнула. Я пам’ятаю, який молодий вигляд вона мала того дня і яким великим видавалося її черево.

— Я про це знаю. Відчувала таке. Але то інше, воно відрізняється від цього передчуття. А це наче… наче щось загрозливе над тобою нависає. Не знаю, як краще сказати. Наче й дурниця, а позбутися не можу.