Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Я збиралася це зробити, і мене б ніщо не зупинило. Та натомість почала дихати, і все раптом стало добре. Я змогла взяти чек, і той рожевий папірець, встати й вийти. Звісно, подякувати їй я була не в змозі — бо все ще була в ролі локомотива.

Ми знову розсміялися, та вона одразу ж посерйознішала.

— Усе вже в минулому, і мені навіть трохи її шкода… чи казати таке — надто зарозуміло з мого боку?

— Анітрохи. Навпаки — я думаю, подиву гідно те, що ви можете відчувати до неї жаль.

— Докторе Маккерон, можна вам показати, що я купила на вихідну допомогу?

— Так, якщо хочете.

Вона витягла з сумочки маленьку пласку коробку.

— Я придбала це в ломбарді. За два долари. То був єдиний раз, поки триває все це жахіття, коли я соромилася й було відчуття, ніби я брудна. Хіба не дивно?

Вона відкрила коробочку й поклала на стіл, щоб я міг зазирнути всередину. Побачене мене не здивувало. Там лежала проста золота обручка.

— Просто мені це необхідно, — сказала вона. — Я зараз живу в пансіоні, який місіс Келлі неодмінно б назвала «респектабельним». Хазяйка завжди була до мене добра і приязна… однак місіс Келлі теж була добра і приязна. Я думаю, вона мене не сьогодні-завтра попросить з’їхати. А якщо я заїкнуся про ті гроші, які вже заплатила за помешкання наперед, чи про заставу для відшкодування збитків, яку вона від мене отримала, коли я вселилася, то вона розсміється мені в лице.

— Юна леді, це буде протизаконно. Існують суди й адвокати, які допоможуть вам…

— Суди — це чоловічий клуб, — рівним тоном промовила вона, — вони не схильні міняти свою лінію поведінки, щоб посприяти жінці в моєму становищі. Може, я б і змогла забрати свої гроші, а може, і ні. Хай там як, ті сорок сім доларів чи скільки там не варті всіх нервів і… і шарпанини. Я, узагалі, не хотіла про це згадувати в розмові з вами. Поки що мене ніхто не виганяв. Може, і не виженуть. Проте надалі я маю намір бути практичною.

Вона підняла голову, і її очі спалахнули.

— Я придивилася собі кімнату у Вілідж — про всяк випадок. На третьому поверсі, але чистенька, і на п’ять доларів дешевша, ніж та, де я зараз мешкаю. — Вона витягла обручку з коробочки. — Перед тим як іти дивитися з хазяйкою, я начепила оце.

Вона надягла обручку на безіменний палець лівої руки, трохи скрививши рот від огиди (про що, я думаю, сама не здогадувалася).

— Ось. Тепер я місіс Стенсфілд. Мій чоловік був водієм вантажівки, розбився на відрізку між Пітсбургом і Нью-Йорком. Дуже сумно. Зате я більше не шльондра-лахудра, і моє дитя — не байстрюк.

Вона знову глянула на мене очима, повними сліз. І я побачив, як одна сльоза не втрималася — перекотилася через край і потекла по щоці.

— Прошу вас, не треба. — Мене це засмутило, і я потягнувся через стіл, щоб узяти її за руку. Рука була холодна, дуже холодна. — Не треба, моя хороша.

Вона перевернула руку (ту саму, ліву) в моїй руці й подивилася на обручку. Осміхнулася, і та посмішка, джентльмени, була гіркою, мов жовч та оцет. І впала ще одна сльоза — єдина.

— Коли я чую циніків, котрі кажуть, що дні магії та чудес давно лишилися в минулому, докторе Маккерон, я розумію, що вони помиляються. Коли можна в ломбарді за півтора долара купити обручку, яка здатна перетворити байстрюка на шлюбну дитину, а блудницю — на пристойну жінку, що це, як не магія? Дешева магія.