Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— І довго ви ще збираєтеся туди ходити?

— Поки не стане впадати у вічі мій делікатний стан. Потім, напевно, мене попросять звільнитися, щоб не засмучувати гладких дамочок. Від того, що їх обслуговує вагітна жінка без обручки на пальці, їхні кучерики можуть спереляку і розпрямитися.

Зненацька її очі налилися слізьми. Губи затремтіли, і я гарячково пошукав носовичка. Але сльози так і не потекли, вона не зронила ані сльозинки. Вони бриніли в її очах, та вона покліпала повіками й прогнала їх геть. Її губи стислися…. але так само швидко й розслабилися. Ця жінка просто вирішила, що не дасть волі емоціям… і не дала. Видовище, скажу я вам, було дивовижне.

— Пробачте, — мовила вона. — Ви так добре до мене ставитеся. Я не стану платити вам за доброту своєю дуже банальною історією.

Вона підвелася, щоб іти, і я встав разом з нею.

— Я непогано вмію слухати, — сказав я. — І трохи часу в мене є. Наступний пацієнт попередив, що не прийде.

— Ні. Дякую, але ні.

— Добре, — кивнув я. — Але маю одне зауваження.

— Яке?

— Не в моїх правилах примушувати пацієнтів… будь-кого з пацієнтів… платити за послуги, перш ніж ці послуги буде надано. Я сподіваюсь, якщо ви… тобто якщо ви думаєте, що вам би хотілось… чи ви повинні… — Так я навпомацки підібрався до мовчанки.

— Докторе Маккерон, я в Нью-Йорку вже чотири роки. Від природи я ощадлива. Після серпня… чи вересня… мені доведеться жити на ту суму, яку я відклала собі на рахунок, поки не зможу повернутися на роботу. Грошей там небагато, і часом, особливо вночі, мені стає дуже страшно.

Вона невідривно дивилася на мене своїми чудесними горіховими очима.

— Я подумала, що буде ліпше… надійніше… коли я спершу заплачу за дитину. Насамперед. Тому що дитина в моїх думках посідає головне місце, а ще тому, що пізніше спокуса витратити ті гроші може стати нездоланною…

— Гаразд, — сказав я. — Але, будь ласка, пам’ятайте, що, на мій погляд, це платіж авансом. Якщо вам знадобляться ті гроші, скажіть про це.

— І знову розбурхати дракона в місіс Девідсон? — У її очах знову загорівся глузливий вогник. — Не хотілося б. Що ж, докторе…

— Ви маєте намір працювати до останнього? Скільки зможете, стільки й ходитимете на роботу?

— Так, я змушена. А що?

— Та, перш ніж ви підете, я вас трохи полякаю.

Її очі злегка розширилися.

— Не треба. Я вже й так достатньо налякана.