Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— О так. — І з цими словами вийшла.

Протягом того дня я лікував близнюків від одного на двох висипу внаслідок дії отруйного плюща, розтинав чиряк, витягав металевий гачок із ока зварювальника й скерував одного зі своїх найстаріших пацієнтів до лікарні імені Вайт, бо там, безсумнівно, був рак. Про Сандру Стенсфілд на той час я вже й думати забув. Однак про неї нагадала Елла Девідсон.

— А знаєте, може, вона й не дешевка, — сказала моя медсестра.

Я підвів погляд від картки останнього пацієнта. Переглядав її з тим відчуттям марної огиди, яке переживають більшість лікарів, коли усвідомлюють свою повну безпорадність, і думав, що треба завести собі для таких карток печатку. Тільки замість слів «ЗАБОРГОВАНІСТЬ», чи «СПЛАЧЕНО ПОВНІСТЮ», чи «ПАЦІЄНТ ПЕРЕЇХАВ» на ній будуть прості слова «СМЕРТНИЙ ВИРОК». Може, навіть із черепом та кістками вгорі, як на пляшечках з отрутою.

— Прошу?

— Ваша міс Джейн Сміт. Сьогодні після візиту вона зробила дещо дуже дивне. — Те, як місіс Девідсон тримала голову й стискала губи, свідчило: таке дивацтво вона схвалює.

— Цікаво, що?

— Коли я дала їй аркуш візитів, вона попросила порахувати для неї повну суму витрат. Усіх витрат. З пологами й перебуванням у лікарні включно.

Так, то була чудасія. Не забувайте, що йшов тридцять п’ятий рік, а міс Стенсфілд справляла враження жінки самотньої. Чи була вона забезпеченою, навіть заможною? Не думаю. Одяг, взуття й рукавички в неї були гарними, але прикрас вона не носила жодних — навіть біжутерії. А ще був капелюшок, той, поза сумнівом, немодний «клош».

— Ви підрахували?

Місіс Девідсон подивилася на мене так, наче я з глузду з’їхав.

— Чи порахувала я? Звісно, порахувала! І вона сплатила, усю суму. Готівкою.

Цей останній вчинок, що, вочевидь, здивував місіс Девідсон найбільше (украй приємно здивував, авжеж), для мене чимось дивовижним не став. Чого не можуть робити Джейн Сміт цього світу, то це виписувати чеки.

— Вийняла з сумки ощадну книжку, відкрила її й просто мені на стіл полічила гроші, — вела далі місіс Девідсон. — Потім туди, де була готівка, поклала рецепт, сховала ощадну книжку назад у сумочку й побажала вдалого дня. Дуже навіть непогано, враховуючи, як нам доводиться бігати за тими так званими шанованими людьми, щоб витрусити з них гроші за лікування!

Але мене чомусь досада взяла. На цю Стенсфілд, яка таке втнула, на місіс Девідсон, яку ця домовленість так потішила, і на себе — хоч я досі до кінця не можу збагнути чому. Щось у цьому всьому примусило мене почуватися дрібним і незначним.

— Але ж за перебування в лікарні вона сплатити не могла, чи не так? — спитав я. Вчепитися за таку дрібничку було сміховинно, одначе тієї миті я не міг ніяк інакше висловити своє розчарування, змішане з ураженим самолюбством і подивом. — Адже ніхто з нас не знає, скільки часу вона там проведе. Чи ви, Елло, у чарівний кристал дивилися?

— Я їй те саме сказала, а вона спитала, скільки зазвичай лежать у лікарні після неускладнених пологів. Я назвала три дні. Адже це правда, докторе Маккерон?

Я вимушений був визнати слушність її слів.

— Вона сказала, що заплатить за три дні, а якщо вийде довше, то потім сплатить різницю, а якщо…

— …якщо коротше, то ми їй відшкодуємо різницю, — утомлено закінчив я. А сам подумав: «Та до дідька ту жінку!» — і розсміявся. Вона була відважна — безперечно. У багатьох розуміннях.