Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Він відступив у сутінь, і на мить запала тиша, така глибока, що чути було шипіння смоли, яка просочувалася з колод у вогнищі. Усі ми простежили за поглядом Емліна Маккерона. Він дивився у вогонь. Того вечора полум’я в каміні розгулялося не на жарт. Від вигляду вогню я неначе занурився в гіпнотичний транс. Так само, напевно, почувалися наші предки, печерні люди — мов загіпнотизовані, вони дивилися на вогонь, а вітер за стінами холодних північних печер вистогнував свою пісню.

І зрештою, не відриваючи погляду від вогню та трохи нахилившись уперед, щоб спертися ліктями на стегна й звісити переплетені руки між колін, Маккерон почав свою розповідь.

2. Метод дихання

Невдовзі мені має виповнитися вісімдесят років, а це означає, що народився я разом із цим століттям. Усе життя мене асоціювали з будівлею, яка стоїть майже навпроти Медисон-сквер-ґарден[168]. У цій споруді, вельми схожій на велику сіру тюрму (ніби зійшла зі сторінок «Повісті про два міста»[169]), як більшість із вас знає, насправді міститься лікарня. Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт. Та Гаррієт Вайт, на честь якої її назвали, була першою дружиною мого батька. Вона на практиці здобувала медсестринські навички ще в ті часи, коли на Овечій луці в Центральному парку паслися справдешні вівці. Статуя цієї жінки (вона могла би бути моєю мачухою, але на той час, коли я народився, вона вже померла) стоїть на п’єдесталі в павільйоні перед будівлею. І якщо хтось із вас її бачив, вас могло здивувати, як жінка з таким суворим і непримиренним виразом обличчя могла мати таке янгольське покликання. Гасло, викарбуване на підніжжі статуї, у перекладі з латинської ахінеї, вселяє ще більший неспокій: «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Катон, коли бажаєте знати… та й коли не бажаєте!

Я народився в тій сірій кам’яній будівлі двадцятого березня тисяча дев’ятисотого року. А тисяча дев’ятсот двадцять шостого повернувся туди — уже інтерном. Двадцять шість років — це вік, коли люди тільки роблять перші кроки у світі медицини. Але я на той час уже пройшов серйозну практику — у Франції, наприкінці Першої світової, коли заштовхував тельбухи назад у животи, розірвані вибухом, і виторговував на чорному ринку морфін, часто підфарбований та іноді небезпечний.

Так само, як і покоління лікарів, що пройшло Другу світову, ми були костоправами — практиками до мозку кісток, і в документації великих медичних університетів з тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого до тисяча дев’ятсот двадцять восьмого напрочуд мало таких студентів, які б завалили навчання й не одержали дипломів. Ми були старші, досвідченіші, урівноваженіші. Чи були ми також мудрішими? Не знаю… але цинічнішими — безумовно. Жодних нісенітниць, із тих, про які пишуть у популярних медичних романах, з нами не відбувалося: на перших розтинах ніхто не блював і не валився, непритомний, на підлогу. Ми пройшли битву під Белло-Вуд, а там мами-щурихи виховували цілі виводки щурят у розірваних від газів кишках солдатів, яких просто покинули гнисти на нічиїй землі. Усе наше блювання й млості лишилися позаду.

Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт також відіграла велику роль у тому, що зі мною сталося через дев’ять років по тому, як я закінчив інтернатуру. І саме цю історію, джентльмени, я й хочу вам сьогодні розказати. Ви можете подумати, що вона не з тих повістей, які зазвичай розповідають на Різдво (хоча її останній епізод розігрується у вечір напередодні Різдва), а втім, попри всю беззаперечну жахливість, для мене вона також втілює усю дивовижну міць нашого проклятого, приреченого людського виду. У ній я вбачаю всю чудесність сили нашої волі… але також її страхітливу присмеркову міць.

Народження дитини, джентльмени, для багатьох людей — річ лячна сама із себе. Нині пішла мода на те, щоб батьки були присутніми при народженні своїх дітей. Після цього чоловіки відчувають провину, хоч, на мою думку, багато з них такого не заслужили (завдяки своїй інтуїції деякі жінки потім цим маніпулюють, свідомо й жорстоко). Але загалом пологи вважаються здоровою цілющою подією. Проте я бачив чоловіків, які виходили з пологових палат непевною ходою, білі, мов стіна. І бачив, як вони заточувалися, як дівчиська, знемагаючи від усіх тих криків і крові. Пам’ятаю одного батька, який дуже добре тримався… а тоді істерично заверещав, коли його цілковито здоровий син проштовхав собі дорогу на світ. Очі в немовляти були розплющені, вони неначе роззирнулися навколо… а потім зупинилися на батькові.

Народження дитини — це дивовижа, джентльмени, проте красивою цю подію я назвати не можу аж ніяк, на таке моя уява не поширюється. Я вважаю пологи надто брутальними, тож нічого гарного в них нема. Жіноча матка — мов двигун. Із зачаттям він вмикається. Попервах працює на малих обертах… та коли творчий цикл уже наближається до кульмінації пологів, той двигун розганяється. Тихий шепіт переростає в рівномірне гудіння, потім — у гуркіт, а вже наприкінці страхітливо реве. І щойно той тихий двигун увімкнувся, кожна майбутня мати розуміє: її життя тепер залежить від нього. Або вона народить дитину і двигун знову вимкнеться, або він розганятиметься все більше, і гучніше, і швидше, поки не вибухне і не вб’є її в потоці крові та болю.

Це історія про народження, джентльмени, — у вечір того народження, яке ми відзначаємо ось уже майже дві тисячі років.

Медичну практику я розпочав двадцять дев’ятого року — невдалого для будь-яких починань. Дідусь позичив мені невеличку суму грошей, тож мені пощастило більше, ніж багатьом моїм колегам. Утім, наступні чотири роки я мусив виживати лише завдяки власному розуму.

Уже в тридцять п’ятому трохи полегшало. У мене з’явилися постійні пацієнти, та й з лікарні імені Вайт доволі часто до мене людей відправляли. У квітні того року прийшла до мене на візит нова пацієнтка, жінка, яку я називатиму Сандрою Стенсфілд, — це ім’я та прізвище досить схожі на її справжні. Та молода біла жінка заявила, що їй двадцять вісім років. Та, оглянувши її, я зрозумів, що насправді вона на три-п’ять років молодша. Була вона також білява, струнка й досить висока як на той час — мала на зріст близько п’яти футів восьми дюймів[170]. Її краса мала в собі, проте, щось аскетичне, ба навіть грізне: чисті правильні риси обличчя, розумні очі… і рот із твердим підборіддям, достоту такий самий рішучий, як і в кам’яної статуї Гаррієт Вайт у павільйоні навпроти Медисон-сквер-ґарден. На бланку картки вона назвалася не Сандрою Стенсфілд, а Джейн Сміт. Надалі під час огляду я виявив, що вона майже на третьому місяці вагітності. Обручки на пальці не було.

Після попереднього огляду (але до того, як прийшли результати аналізу на вагітність) Елла Девідсон, моя медсестра сказала:

— Та дівчина, яка приходила вчора. Джейн Сміт? Якщо це не вигадане ім’я, то я не знаю, яке тоді вигадане.

Я з нею погодився. Та все одно дівчина мені сподобалася. Вона не метушилася, не шарілася, не колупала підлогу носаком туфлі, не плакала. Поводилася просто і по-діловому. Навіть її псевдонім — і той здавався радше діловим, ніж соромливим. Вона не намагалася зобразити життєву достовірність, вигадуючи яку-небудь «Бетті Раклгауз» чи нашвидкуруч ліплячи «Терніну Девіль». «Вам для картки потрібне ім’я та прізвище, — неначе казала вона, — бо цього вимагає закон. То ось вам ім’я. Але замість покладатися на професійну етику незнайомої людини я краще покладатимуся на себе. Якщо ви не проти».

Елла презирливо пирхнула й видала кілька ремарок — «сучасні дівчата» й «геть сорому нема». Однак вона була доброю жінкою і все це сказала суто заради проформи. Бо розуміла не гірше за мене, що нова пацієнтка, байдуже, як її звали насправді, — не якась мала видра легкої поведінки з очима пройдисвітки. Ні, «Джейн Сміт» була просто вкрай серйозною і вкрай рішучою молодою жінкою (якщо ці риси характеру взагалі можна описати таким сором’язливим прислівником, як «просто»). Ситуація була не з приємних (якщо ви, джентльмени, пам’ятаєте, у ті часи це називалося — «вскочити в тарапату»; нині ж, здається, багато молодих жінок вискакують з тарапати шляхом вишкрібання), але вона готова була пройти це випробування з усією честю й гідністю, на яку була спроможна.

Через тиждень після першого візиту вона прийшла вдруге. Деньочок видався пречудовий — один із тих перших справжніх днів весни. М’яке повітря, небо — ніжна молочна блакить, і вітер приносив із собою теплі, невловні пахощі, за допомогою яких природа повідомляє, що в неї знову починається власний цикл народження. У такі дні гостро хочеться перенестися за багато миль від роботи. Сидіти навпроти своєї чарівної дами — може, на Коні-Айленді чи в парку Пелісейдз на протилежному березі Гудзона, розклавши вміст кошика для пікніка на картатій скатертині, а згадана дама хай буде у великому білому крислатому капелюсі та сукні без рукавів, прекрасній, мов сама та днина.

Сукня «Джейн Сміт» була з рукавами, але за красою могла-таки дорівнятися до самої днини: лляна, біла й ошатна, з коричневою оздобою по краях. Взута жінка була в коричневі туфлі на підборах, на руках — білі рукавички, а голову вінчав капелюшок у формі дзвіночка — «клош», трохи немодний. Так я вперше помітив, що вона зовсім небагата.

— Ви вагітні, — повідомив я. — Але, думаю, ви в цьому й не сумнівалися, адже так?

Якщо мають пролитися сльози, подумав я, то для них якраз настала підхожа мить.