— Ви не могли б піти до нас і сказати мамі, хай викрутить лампочку в погребі?
— Крисе, правда, у мене пиріжки…
— Скажіть їй, — невблаганно наполягав Крис, — хай зараз же це зробить. Якщо не хоче, щоб мій брат сів у тюрму.
Верну й Тедді теж перепало. Хоч і не так сильно, як і нам із Крисом. Біллі справді чекав Верна в засідці, коли той вернувся додому. Він підстеріг його з дровинякою і вгатив так, що після чотирьох-п’яти ударів Верн знепритомнів. Верна це лише тимчасово вирубало, але Біллі перелякався, що вбив його, і припинив. А Тедді підловили троє, коли він якось удень вертався додому з пустища. Вони врізали йому в обличчя й розбили окуляри. Він хотів із ними битися, але, побачивши, що він, мов сліпий, розмахує руками, щоб намацати супротивників, вирішили дати йому спокій.
У школі ми гордо трималися разом, як залишки штурмової групи корейського десанту. Ніхто достеменно не знав, що з нами сталося, однак усі розуміли, що в нас було серйозне тертя зі старшими хлопцями й ми повелися гідно, як справжні мужики. Про нас ходили легенди. Усі вони не мали нічого спільного з правдою.
Коли зняли гіпс і загоїлися синці, Верн із Тедді від нас потроху віддалилися. Вони знайшли собі новий гурт попихачів, над якими можна було верховодити. Здебільшого цей гурт складався з самих мокропиських — паршивої дрібноти, малих засраних п’ятикласників. Але Верн із Тедді водили їх у нашу халабуду, командували ними, походжали з бундючним виглядом — геть-чисто тобі нацистські генерали. Ми з Крисом стали навідуватися туди все рідше й рідше, а з часом і взагалі халабуда стала належати їм неподільно. Пам’ятаю, якось піднявся туди навесні шістдесят першого й одразу відчув сморід — тхнуло наче спермою на сіннику. Після цього, як пригадую, я більше туди носа не потикав. Мало-помалу Тедді й Верн перетворилися на два обличчя в коридорах чи в класній кімнаті, де залишали о третій тридцять після уроків. Ми кивали один одному й віталися. Ото й усе. Таке буває. Друзі приходять у ваше життя й відходять, як кельнери в ресторані, ви помічали? Та коли я згадую той свій кошмар, ті трупи під водою, що невблаганно тягли мене за ноги, то видається правильним, що так і має бути. Деякі люди тонуть, от і все. Це несправедливо, але таке життя. Деякі люди тонуть.
33
Верн Тесіо загинув у пожежі, що охопила багатоквартирний будинок у Льюїстоні тисяча дев’ятсот шістдесят шостого. У Брукліні та Бронксі такі будинки, здається, називають нетрями. Пожежники сказали, що почалося все близько другої ночі, а вже до світанку будинок вигорів ущент, самі головешки лишилися. Напередодні там гуділа велика п’яна компанія. Серед них був і Верн. Хтось заснув у спальні з запаленою цигаркою. Може, і сам Верн закуняв, і йому наснилися його монетки. Його та інших чотирьох згорілих ідентифікували за зубами.
Тедді пішов із життя, потрапивши в автомобільну аварію. Колись у моєму дитинстві ходило прислів’я: «Гинеш сам — ти герой. Забираєш когось із собою — ти свиня». Тедді, котрий ніколи в житті не бажав нічого іншого, крім служити в армії, відтоді, як підріс достатньо, аби, узагалі, чогось бажати, дістав відмову у ВПС. Його визнали не придатним до військової служби. Про те, що так буде, знали всі, хто бачив його окуляри та слуховий апарат. Усі, крім самого Тедді. У передостанньому класі його на три дні усунули від уроків за те, що обізвав шкільного психолога-консультанта брехливим гівнюком. Психолог зауважив, що Тедді занадто часто (а власне, щодня) ходить у центр зайнятості й питає, чи нема нової літератури про службу в армії. Він порадив Тедді поміркувати про якусь іншу кар’єру. Отоді Тедді й сказився.
За постійні прогули, відставання в навчанні й провалені через це предмети його залишали на другий рік… але атестат він таки одержав. У нього був старезний «Шевроле Бел-Ейр», і він мав звичку зависати в тих самих місцях, де до нього товклися Ейс, Кудлатий та решта: у більярдному салоні, у дансингу, у таверні Сьюкі (вона вже закрита) і в «Стиглому тигрі» (що досі працює). Зрештою, він знайшов собі роботу в департаменті комунальних служб у Касл-Року — латав дірки в асфальті.
Аварія сталася в Гарлоу. «Бел-Ейр» Тедді був під зав’язку набитий його друзями (двоє з них входили в ту групу посіпак, якими вони з Верном верховодили в шістдесятому). З рук у руки переходило кілька косяків і кілька пляшок горілки «Попов». «Шевроле» врізався у стовп лінії електропередач, злетів із дороги й шість разів перевернувся. Одна дівчина формально лишилася живою. Вона півроку пролежала в палаті, яку медсестри й санітари лікарні Центрального Мену між собою звуть «Овочевою». А потім якийсь сповнений милосердя привид висмикнув вилку її приладу життєзабезпечення з розетки. Тедді Дючампа посмертно нагородили званням «Свиня року».
У восьмому класі Крис записався на предмети для підготовки до коледжу. Ми з ним обидва знали: якщо він ще трохи зволікатиме, то буде запізно, він уже ніколи не наздожене. Усі пащекували з цього приводу: його батьки, які вважали, що він викобенюється, друзі, більшість яких махнули на нього рукою й назвали сциклом, психолог-консультант, який не вірив, що йому це до снаги, та більшість учителів, які не схвалювали цієї прояви із зачіскою «під Елвіса», у шкіряному піджаку й мотоциклетних чоботях, яка без попередження матеріалізувалася в їхніх класних кімнатах. Помітно було, що сам вигляд цих чобіт і піджака з багатьма змійками кривдить їхні почуття, бо ж ішлося про такі високі матерії, як алгебра, латина й наука про Землю. Таке вбрання пасувало лише до робітничих предметів. Крис сидів серед гарно вдягнених життєрадісних хлопчиків і дівчаток із сімей середнього класу, що мешкали на Касл-В’ю та Брик’ярді, мов якийсь мовчазний, занурений у похмурі роздуми Ґрендель[158], який щомиті міг накинутися на них, страхітливо загарчати, наче спортивний прямоточний глушник, і зжерти їх, разом з усіма тими гарненькими черевичками, виложистими комірцями, сорочками з візерунком «індійські огірки» та рештою всього.
Того року він із десяток разів хотів на все плюнути й покинути. Найбільше його цькував батько. Він звинувачував Криса в тому, що той хоче бути кращим за свого старого, нападав за те, що, мовляв, той «хоче в коледж, аби з батька останню сорочину здерти». А якось він розбив пляшку пива «Райнґолд» об Крисову потилицю. Так Крис знов опинився в приймальному відділенні лікарні Центрального Мену, де йому наклали чотири шви. Давні друзяки, які тепер здебільшого здобували освіту в «Місцях для куріння», улюлюкали до нього на вулицях. Психолог-консультант підштрикував його, щоб записався бодай на деякі робітничі предмети, бо інакше засиплеться повністю. Та найгіршим, звісно, було от що: усі перші сім років загальноосвітньої програми він профукав, і тепер вона йому помстилася — Крис отримав рахунок.
Ми вчилися разом щовечора, іноді — по шість годин поспіль. Я з цих занять завжди повертався виснаженим, а часом і переляканим. Мене лякало те, з якою неймовірною люттю він реагував на вбивчо великий розмір того рахунка. Щоб хоч трохи почати розуміти «Вступ до алгебри», йому необхідно було вивчити дроби, що їх вони з Тедді та Верном благополучно прогуляли в п’ятому класі. Щоб він бодай трохи почав розуміти «Отче наш» латиною — «Pater noster qui est in caelis», я мусив пояснити йому, що таке іменники, прийменники й додатки. На форзаці його англійської граматики охайними літерами було виведено «ДО СРАКИ ГЕРУНДІЙ». У нього були непогані ідеї для творів, і композиція теж приємно дивувала, але правопис шкутильгав на обидві ноги, а до пунктуації він ставився як до ворога, якого слід підстрелити з дробовика. Свій примірник граматики Ворінера він зачитав до дірок і купив у портлендській книгарні інший. То була перша книжка в палітурці у його власності, тож вона стала для нього чимось на кшталт чудернацької Біблії.
Але в передостанньому, одинадцятому класі його прийняли. Жоден із нас не здобув найвищої нагороди, але я був у списках сьомим, а Крис — дев’ятнадцятим. Нас обох узяли в Університет штату Мен, тільки я поїхав у студмістечко в Ороно, а Крис записався до портлендського. Вступ до права, уявляєте? Ще більше латини.
У старших класах ми обидва зустрічалися з дівчатами, але жодна нас не розсварила. Чи наводить це на думку, що ми стали педиками? Більшість наших давніх друзяк, із Верном та Тедді включно, саме так би й сказали. Але то було виживання. Ми чіплялися один за одного в глибокій воді. Щодо Криса я, здається, добре пояснив. Однак те, чому я за нього тримався, пояснити важче. Напевно, найважливішим для мене було його бажання забратися подалі від Касл-Рока й загрозливої тіні текстильної фабрики, що над ним нависала. Я не міг його покинути, щоб тонув чи випливав самотужки. Якби він втопився, та найважливіша частка мене потонула б разом із ним.
Якось наприкінці весняного семестру тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, того року, коли ми всі відростили довге волосся й прогулювали заняття, щоб ходити на диспути про війну у В’єтнамі, Крис зайшов у ресторанчик «Куряча смакота», хотів узяти собі «Відерце на перекус», із трьома шматками курятини. У черзі перед ним між двома чоловіками виникла суперечка про те, хто замовляє першим. Один із них витяг ножа. Крис (з нас усіх йому завжди найкраще вдавалося мирити інших) вийшов уперед, став між ними. І дістав удар у горло. Чоловік із ножем був колишнім ув’язненим. Він встиг відсидіти в чотирьох різних місцях позбавлення волі, і лише тиждень тому його випустили з виправного закладу Шоушенк. Крис помер майже миттєво.
На той час, коли я прочитав про це в газеті, я вже отримав бакалавра, а Крис був на другому курсі магістерки. Півтора року тому я одружився й тепер викладав у старших класах школи англійську мову. Моя дружина була вагітна, а я намагався писати книжку. Прочитавши газетну статтю — під заголовком «СТУДЕНТ ЗАГИНУВ ВІД НОЖОВОГО ПОРАНЕННЯ В ПОРТЛЕНДСЬКОМУ РЕСТОРАНІ», — я сказав жінці, що поїду куплю молочний коктейль. А сам виїхав у передмістя, припаркувався й заплакав. Я оплакував його клятих півгодини. На очах у дружини я цього зробити не міг, хоч як я її люблю. Не хотів виставляти себе сциклом.
34
Як я вже й казав, тепер я письменник. Багато критиків вважають, що пишу я гівняно. Досить-таки часто я з ними в цьому погоджуюсь… та все одно страшно вписувати ці слова — «незалежний письменник» — у графу «Вид діяльності» на бланках заяв, що їх видають у кредитних відділах і в кабінетах у лікарів. Моя історія так нагадує казку, що це якийсь клятий абсурд.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири сезони» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Чотири сезони“ на сторінці 207. Приємного читання.