— Дурниці! — прокричала вона (тітонька Евві була глуха й завжди не говорила, а кричала). — Я бачила, куди поцілив той хуліган. Хлопче, твої горішки розпухнуть і стануть завбільшки як слоїки для варення.
Вона повела мене до себе в дім, дала мокру ганчірку для носа (на той час він уже нагадував гарбуз) і налила велику чашку кави, яка відгонила якимись ліками, але заспокоювала. Тітонька Евві все горлала, що треба зателефонувати лікареві, а я все переконував її, що не варто. Зрештою вона здалася, і я подибав додому. Ледве-ледве подибав. Яйця ще не розпухли до розміру слоїків, але до того все йшло.
Батьки глянули на мене й завелися з півоберту. Правду кажучи, я навіть здивувався, як це вони щось помітили. Хто ті хлопці? Я зможу їх упізнати у шерензі? Це спитав батько, котрий не пропускав жодної серії «Оголеного міста»[156] й «Недоторканних». Я відповів, що навряд чи зумію впізнати їх у шерензі. Сказав, що втомився. Насправді ж, думаю, я був шокований — шокований і більш ніж трохи п’яненький від кави тітоньки Евві, яка, певно, як мінімум на шістдесят відсотків складалася з витриманого бренді. Я сказав, що, на мою думку, вони з якогось іншого містечка чи «з великого міста» — ця фраза автоматично означала Льюїстон-Обурн.
Вони відвезли мене в «універсалі» до лікаря. Доктор Кларксон, і понині живий, вже тоді був такий старезний, що, цілком імовірно, перебував на короткій нозі з самим Господом Богом. Він поставив шини мені на пальці й на ніс та видав матері рецепт на знеболювальне. Потім під якимось приводом витурив їх із оглядової та підійшов до мене — човгаючи ногами, похиливши голову, наче Борис Карлофф прямував до Ігоря[157].
— Ґордоне, хто це зробив?
— Не знаю, докторе Кла…
— Ти брешеш.
— Ні, сер. Нє-а.
Його землисті щоки налилися червоною барвою.
— Чого це ти борониш кретинів, які тебе побили? Думаєш, вони тебе за це поважатимуть? Ні, вони тебе засміють і скажуть, що ти дурний бевзь! «О, — скажуть вони, — ось іде дурний бевзь, якому ми днями ребра полічили задля розваги. Ха-ха! Хоо-хоо! Га-га-га!»
— Я їх не знаю. Чесно.
Я бачив, що в нього так і сверблять руки взяти мене за плечі й струсонути, але, звісно, він цього не зробив. А відтак повернув мене батькам, хитаючи сивою головою й мурмочучи щось про малолітніх злочинців. І того вечора, безсумнівно, розповів про цей випадок своєму давньому друзяці Господу, за сигарою й келишком чері.
Мені було начхати, що про мене думають Ейс, Кудлатий та решта тих козлюків: поважатимуть вони мене, назвуть тупим чи, узагалі, про мене не згадуватимуть більше. Але мене турбувала доля Криса. Братик Очисько поламав йому руку у двох місцях і розфарбував обличчя в кольори канадського сходу сонця. Тріщину в лікті довелося з’єднувати сталевим штирем. Криса помітила місіс Макґін, сусідка, що жила трохи далі по вулиці. Він ішов хитаючись узбіччям дороги, весь розписаний, мов комікс про Багатенького Рича, а з обох вух ішла кров. Вона відвезла його в приймальне відділення лікарні Центрального Мену, і там Крис повідомив лікареві, що впав у темряві зі сходів, які вели в погріб.
— Аякже, — відповів лікар, відчуваючи до Криса таку саму огиду, як доктор Кларксон — до мене. І зателефонував шерифові Банерману.
Поки він ходив для цього у свій кабінет, Крис поволі посунув коридором, притискаючи до грудей руку в черезплічнику, щоб не гойдалася й поламані кістки не терлися одна об одну. Вкинувши монетку в таксофон, він подзвонив додому (пізніше він мені розказував, що то був перший у його житті дзвінок за рахунок абонента, якого він викликав, і він до смерті боявся, що місіс Макґін не погодиться за нього платити — але вона погодилась).
— Крисе, як ти? — спитала вона.
— Дякую, нормально, — відповів він.
— Пробач, що не змогла з тобою лишитися, але я саме поставила пиріжки в…
— Нічого, місіс Макґін. А вам видно, у нашому дворі стоїть «б’юїк»? — На «б’юїку» їздила Крисова мати. Йому вже було десять років. Коли двигун перегрівався, від машини пахло паленими замшевими черевиками.
— Стоїть, — обережно підтвердила вона. Із Чемберзами краще без потреби не зв’язуватися. Біла злидота, нужденні ірландські пияки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири сезони» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Чотири сезони“ на сторінці 206. Приємного читання.